Дятел

Українська народна казка

Сидів Пугач у своєму дуплі і ніяк не міг заснути. Тільки закриє круглі жовті очі, почне дрімати, як у ту ж мить на весь ліс розлягається лункий перестук Дятлових телеграм.

— Тук-тук-тук! Тр-р-р-рум-тум-тум! — весело ви­стукував довгим дзьобом Дятел. — Негайно летіть до дикої груші і визбирайте на її гілках зажерливу гу­сінь, — сповіщав пташок Дятел.

Телеграму розносила на хвості Сорока. Вона хоч і сварлива була та непривітна, але теж дбала про дику грушу. Адже і Сорока любить поласувати лісови­ми гниличками.

А для того, щоб груша родила рясно, треба було оберігати її від ворогів.

— Мені б ваші клопоти, — сердито буркотав Пугач і топтався в дуплі. — Знайшли собі роботу — гусінь на груші визбирувати.

Пугач знав, що боронити ліс від короїдів, гусені, жуків – деревоточців, тлі і всілякої іншої погані — це найперший обов'язок птахів. Але він бурчав тому, що не міг заснути через оті Дятлові витребеньки.

— Постривай, — невдоволено примовляв собі під ніс Пугач. — От настане ніч, то я не тільки Дятлові, а нікому спати не дам.

Раптом зовсім поруч почулося лунке цокання.

«Не інакше, як Дятел», — подумав Пугач і вистро­мив із дупла велику сіру голову. Покліпав жовтими очима, але денне світло засліпило Пугача, і він нічо­го не побачив далі свого дзьоба.

— Це ти, Дятле? — голосно поспитав Пугач.

— Я! — весело обізвався Дятел і підлетів до Пугачевого дупла. — А ти чому не спиш?

— Хіба заснеш, коли ти стукотиш на весь ліс?

— Служба така, — почав виправдуватись Дятел. — Цілісінький день телеграми розсилаю, обстукую де­рева, — може, яка хвороба ховається під корою.

— Міг би і вночі це робити.

— Вночі тільки ти з Совою полюєш, а всі інші сплять, — сказав на те Дятел і додав: — Ти не обра­жайся. Ще кілька дерев огляну та й полечу у верх­ній ліс.

— Це добре, — похвалив його Пугач. — Хоч висп­люся за всі дні.

Він хотів сховати голову в дупло, але вже котрий раз боляче вдарився об гострий сучок, що стримів над самісінькими дверима.

— Ти ще тут? — запитав Пугач у Дятла. — Щось я тебе не бачу.

— Та ж ось я, навпроти тебе.

— Слухай, — попросив його Пугач. — У тебе такий гострий дзьоб, що кращого долота і не треба. І робо­тящий ти у нас.

— Кажи скоріш про діло, бо полечу, — нетерпля­че перебив його Дятел. — Тобі, може, нове дупло тіс­нувате?

— Розумієш, — пояснив Пугач, — дупло у мене затишне і просторе. От лише сучок над дверима…

— Так би й сказав одразу, — мало не розсердився Дятел.

За якусь хвильку він оглянув дупло, примірився і так швидко запрацював своїм дзьобом, що тільки тріски полетіли.

— Обережно! — заволав Пугач. — Ти мені всі две­рі розтрощиш.

— Готово, бувай здоровий! — відповів на те Дятел і майнув на сусіднє дерево.

— Спасибі, — подякував Пугач і заходився вимі­тати з дупла жовті трісочки.

Не встиг Дятел полікувати всі дерева у нижньо­му лісі, як його покликала Білочка.

— Де ти, Дятлику?! — загукала вона тоненьким голосочком, оглядаючи дерева, звідки долинав пере­стук маленького живого долота.

— Та тут я! — обізвався Дятел. — Невже не ба­чиш?

— Ти як повернешся спиною, то тебе і не видно, — пояснила Білочка.

— Хіба ж я винен, що таким уродився? Та й для чого мені барвиста одіж, коли я весь у потерті. Звик уже у такому.

— І то правда, — погодилася Білочка. — Робота у тебе, як у сажотруса. Але це дуже потрібна робота. Без неї не було б жодного дупла в лісі, жодного живого дерева.

— Ви як змовилися! — нетерпляче стукнув дзьо­бом Дятел. — То Пугач вихваляв моє вміння, тепер ось ти. Казали б одразу, що треба робити, а не витра­чали час на балачки.

— Десь мій синок загубився, — поскаржилась Біл­ка. — Розішли телеграму.

І ось на весь нижній ліс залунала Дятлова телегра­ма. А через кілька хвилин з'явилася Сойка і сповіс­тила Білочці:

— Ваш синок, Білочко, на високому кедрі горіш­ки гризе.

— Спасибі, Сойко, — подякувала Білочка і розшу­кала очима Дятла, що маленькою сірою грудочкою сидів на стовбурі дуба. —Слухай, Дятле! Хочеш, я то­бі червону шапочку подарую?

— Для чого? — не зрозумів Дятел.

— Щоб тебе здалеку видно було.

— Спасибі, як подаруєш, — відповів Дятел і захо­дився вишукувати чорних жучків, що причаїлися під корою дуба.

Невдовзі Дятел зовсім забув про Білоччину обі­цянку. Але Білочка дотримала свого слова. Назби­рала вона калинових ягідок, висушила їх із тоненьких лушпинок виготовила пречудову червону шапочку.

Дятел дуже зрадів обнові. Літав верхнім і нижнім лісом, показував своїм друзям нову шапочку і кож­ному казав:

— Тепер буде здалеку видно! Це Білочка таке придумала.

А Пугачу так закортіло побачити Дятла у черво­ній шапочці, що він ніяк не міг дочекатися ночі і весь день нетерпляче визирав у віконце свого дупла та примовляв:

— Зайди, зайди, сонечко, за моє віконечко. Висип зорі рясно — буде в лісі ясно.

Нарешті сонечко опустилося за далеку гору, а Пу­гач зібрався та й полетів шукати дупло, в якому жив Дятел.

До пізньої ночі літав Пугач, а коли знайшов на­решті хатку Дятла, глянув на господаря і розрего­тався на весь ліс, погукуючи:

— Пу-гу-у! Пу-гу-у! Ой, тримайте мене! Ой, не ви­тримаю!

— Ти чого репетуєш? — здивувався Дятел.

— Та ж казали, що у тебе червона шапочка на го­лові, — ледве стримуючи сміх, мовив Пугач. — А во­на зовсім не червона, а жовта.

— Як жовта? — здивувався Дятел.

— А так, — захихотів Пугач. — Якщо не віриш, то глянь у дзеркальце в моєму оці.

Глянув Дятел у жовте дзеркальце в Пугачевому оці і побачив, що у нього на голові справді не черво­на, а жовта шапочка.

— Не може цього бути, — не повірив своїм очам Дятел. — Удень же вона була червоною. Хіба калина буває жовтою?

— Хто це тобі сказав, що калина червона? — зди­вувався вже Пугач.

— А яка ж?

— Жовта, — упевнено сказав Пугач.

— А рута які, по – твоєму, має квіти? — поцікавив­ся Дятел.

— Жовті, — відповів Пугач. — Ще бувають білі і сірі квіти.

— Сам ти сірий, —розсміявся Дятел. — Це тобі так здається, що на світі все буває лише жовтим, білим і сірим. Насправді ж є фіолетові, голубі, оранжеві, сині, червоні, жовті та білі квіти. А ліс і трава зе­лені.

— Чому ж я не бачу їх? — журно запитав Пугач.

— Бо у тебе очі такі, — пояснив Дятел.

— Жаль, — зітхнув Пугач. — А я так хотів поба­чити твою червону шапочку, бо все інше у нашому лі­сі лише сіре, біле і жовте.

— Червоний колір бачить лише той, — пояснив Дя­тел, — хто не боїться сонця і не ховається вдень у темні дупла та нори.

Засмучений Пугач розпрощався з добрим Дятлом і полетів полювати мишей.

А Дятел відтоді вже ніколи не розлучається із своєю маленькою червоною шапочкою.

Інші цікаві казки

Рейтинг@Mail.ru Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!