Казка про золотого півника

Автор: А.С. Пушкін

Десь-то, в тридев’ятім царстві,

В тридесятім володарстві

Жив-був славний цар Дадон.

Змолоду, посівши трон,

Розважався він війною,

Для сусідів був грозою,

А на старість захотів

Одпочити від боїв,

З упокоєм їсти-пити;

Тут сусіди ну водити

На царя за раттю рать,

Шкоди й лиха завдавать.

Щоб кінці землі своєї

Від наруги від тієї

Боронити день при дні,

Цар війська держав грізні.

Воєводи не дрімали,

Та ніяк не потрапляли:

Ждуть із півночі, аж на —

Лізе з півдня рать буйна;

Збудуть там — недобрі гості

Морем сунуться; зо злості

Навіть плакав цар Дадон,

Навіть забував і сон.

Де вже тут спокійно жити!

От, щоб горю пособити,

Вдався він до мудреця,

Зорезнавця і скопця.

Шле до нього він з поклоном.

От мудрець перед Дадоном

Став, торбину разв’язав,

Золотого півня дав.

«Посади оцю ти птицю,—

Проказав мудрець,— на шпицю;

Золот-півник всі краї

Пильнуватиме твої:

Як не ждать нізвідки лиха,—

Буде пташка мирна й тиха,

А як тільки б відкілясь

Ворогів орда взялась,

Чи війна б де починалась,

Чи яка біда складалась,—

Закричить мій співунець,

Підійнявши гребінець,

І повернеться до того

Місця лютого й страшного»,

Цар, як теє зачував,

Гори злота обіцяв

Зорезнавцеві старому.

Мовив: «Я слузі такому,

Як для себе, без жалю

Все віддам і все зроблю».

Став же півник той на шпиці,

Стереже його границі,

Скоро тільки щось не так —

Подає тривоги знак,

Наче зо сну, стрепенеться,

Повернувшись, озоветься,

Закричить: «Кири-ку-ку!

Царствуй лежма на боку!»

І сусіди присмирніли,

Воювати вже не сміли.

Отаких-то цар Дадон

Їм наставив перепон.

Рік і два спливає мирно,

Півник наш сидить сумирно.

Тільки ж якось цар Дадон

Чує крик і шум крізь сон.

«Царю! Батьку милостивий! —

Воєвода стогне сивий.—

Встань, велителю! Напасть!»

«Що таке? Заснуть не дасть! —

Цар крізь позіхи до нього.—

Га? Хто там? Чого й до чого?»

Воєвода ж не мовчить:

«Наш когутик знов кричить,

Страх і шум по всій столиці».

Цар до вікон, зирк — на шпиці

Б’ється півник-вістівник,

Повернувся в східний бік.

Вже ж тут годі зволікатись:

«Всі на коні! Гей, рівнятись!»

Цар до сходу шле війська,

Старший син за ватажка.

Півник тут угамувався.

Стихло все, Дадон здрімався.

От минуло вісім днів,

А не чуть про вояків:

Як проходить оборона? —

Не сповіщено Дадона.

Золот-півень в крик уп’ять,—

Цар нову скликає рать,

Сина меншого із нею

Шле правицею своєю.

Півник знов сидить, притих,

А вістей нема від них.

Знову вісім день минає;

Люд боїться, сну не знає;

Золот-півень в крик уп’ять,—

Цар скликає третю рать,

Сам уже стає на чолі,

Хоч не як-то й вірить долі.

От ідуть та йдуть війська,

Путь-доріженька тяжка.

Ні ворожої ж то сили,

Ні побою, ні могили

В далині не вирина.

Мислить цар: ну й дивина!

От і восьмий день минає.

Цар у гори прибуває

І з усім своїм полком

Опинивсь перед шатром.

Все німе, як на картині,

Круг шатра; в тісній долині

Рать побита скрізь лежить.

До шатра Дадон спішить…

Ой, якої страховини!

Перед ним його два сини

Без шоломів і щитів

На землі. Меча встромив

Один одному у груди,

Їхні коні — як приблуди,

На столоченій траві,

На кривавій мураві…

Цар у плач: «Ох, соколята!

Що за доля розпроклята!

Вже не тішитись на вас!

Ох! Настав мій смертний час!»

Плаче цар, бійці ридають,

Аж долили всі здригають,

Аж тремтить усе нутро

Гір високих… Враз шатро

Відслонилось — і дівиця,

Шамаханськая цариця,

Наче ясная зоря,

Тихо вийшла до царя.

Як нічна змовкає птаха

Перед сонцем,— так бідаха

Перед нею занімів —

Цар забувся про синів.

А вона перед Дадоном

Усміхнулась — із поклоном

За правицю узяла

І в шатро його ввела.

Там за стіл його саджає

Та частує-пригощає

І кладе на відпочин

Між гаптованих тканин.

Цілий тиждень, як годину,

Їй покірний до загину,

В любий здавшися полон,

Бенкетує цар Дадон.

Аж нарешті він по всьому

Каже війську йти додому,

Сам красуню забира

І рушає, бо пора.

Перед ним чутки, як птиці,

Носять правду й небилиці.

Біля міста, край воріт

Люди збіглись на привіт.

Всяк летить прудким погоном

За царицею й Дадоном.

Цар Дадон вітає всіх.

Гульк — із натовпів людських,

В сарачинській шапці білій,

Наче лебідь посивілий,

Друг його, старий звіздар.

«А, добридень,— каже цар,—

Як живеш і що нам скажеш?

Підійди-но, що накажеш?»

«Царю,— в відповідь мудрець,—

Треба скласти нам кінець.

Як тобі я прислужився,

Ти сказав, ще й побожився:

Все тобі я без жалю,

Як для себе, ізроблю.

Подаруй мені дівицю,

Шамаханськую царицю…»

Цар поглянув, сам не свій:

«Що ти,— каже,— навісний!

Чи нечиста, може, сила

В тебе розум затемнила?

Що за біс тебе опав?

Я не криюсь, обіцяв,

Та таке вже не годиться…

І нащо ж тобі дівиця?

А чи знаєш ти, хто я?

Воля царська тут моя —

Хочеш золота дзвінкого?

Чи коня мого прудкого?

Чи півцарства, хочеш, дам?»

«Не цікаво теє нам.

Подаруй мені дівицю,

Шамаханськую царицю»,—

Так відказує мудрець.

Плюнув цар: «На тебе грець!

Як таке, не дам нічого!

Мучиш сам себе, старого!

Одійди, як хочеш жить!

Ну-бо діда відтягніть!»

Дід почав був сперечатись,

Та не з кожним слід змагатись:

Цюкнув цар його жезлом

Просто в лоб. Упав мішком

Бідолаха.— Вся столиця

Іздригнулась, а дівиця

Хи-хи-хи та ха-ха-ха!

Не боїться, бач, гріха.

Цар, лихе забувши слово.

Усміхнувся їй медово.

От в’їздить до міста він…

Раптом чує тихий дзвін,—

І як стій серед столиці

Півник, зринувши зо шпиці,

Над царем залопотів

І йому па тім’я сів,

Стрепенувся, в тім’я клюнув

Та й з очей..; Униз посунув

З колісниці цар Дадон,

Відійшов на вічний сон.

А цариця десь поділась,

Наче й зовсім не родилась.

Казка вигадка, проте

Щось тут, браття, не пусте!

Інші цікаві казки

Рейтинг@Mail.ru Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!