Казка про Івасика

Українська народна казка

Казка про Івасика
Був собі чоловік та жінка, а в них синок-одиначок Івасик. Ото Івасик, як підріс трошки, став просити батька:

– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.

– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько.

А він таки в одно: “Зробіть та й зробіть”.

От зробив йому батько човна і весельце, і став Івасик рибалити. Попливе Івасик геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в горнятка-двійнятка накладе, візьме ті двійнятка, ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:

Івасику, Івасику,

Приплинь, приплинь до бережка,

Я дам тобі їсти-пити

І хороше походити.

А Івасик почує:

– Це ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Приплине, пообідає, сорочечку білу візьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку. Нагледіла Івасика відьма та й каже собі:

– Ото б добре Івасикового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.

Стала в обідню годину на бережку та й кличе:

Івасику, Івасику,

Приплинь, приплинь до бережка,

Я дам тобі їсти-пити

І хороше походити.

Івасик послухав, послухав:

– Ні, це не моєї матінки голосок: у моєї матінки голосок, як шовк, а це такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!

Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:

– Ковалю, скуй мені такий голос, як у Івасикової матері.

Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івасика:
Івасику, Івасику,

Приплинь, приплинь до бережка,

Я дам тобі їсти-пити

І хороше походити.

– Оце ж моєї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тільки що Івасик на бережок, а відьма його – хап! та й потягла до своєї хати. Принесла та й каже дочці:

– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.

– Добре, мамо, – каже Оленка. – Я вже й у печі напалила.

– То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.

Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івасика:

– Сідай, хлопче, на лопату.

– Та я не вмію.

– Та сідай, сідай!

От Івасик то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:

– Ти мені покажи, як сідати, то я й сяду.

– Та от же так, дивися!

Сіла Оленка на лопату, а Івасик її – шух! У піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.

Вибіг Івасик з хати, коли чує, відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить: нема Оленки.

– Ну, дівка! Тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! Мабуть, що пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла, лягла під явором та й качається:

– Покочуся, повалюся, Івасикового м’ясця наївшися.

А Івасик не витерпів та з явора до неї:

– Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!

– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе з’їм!

Та й почала відьма явора гризти; гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івасик, що непереливки, аж тут дивиться: летять гуси. Він до них:

Гуси, гуси, лебедята, візьміть мене на крилята та понесіть до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.

А вони кажуть:

– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть.- Та й полетіли.

А відьма все гризе, аж явір трясеться. Надлетіли задні гуси. Івасик до них:

Гуси, гуси, лебедята,

візьміть мене на крилята…

– Нехай тебе заднє візьме! – кажуть гуси та й полетіли.

А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.

Коли то летить одна гусочка, одне крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить. Івасик заплакав та до неї:

Ой гусятко, лебедятко, візьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.

Шкода стало гусочці Івасика, от вона й каже:

– Та вже сідай, може, якось долетимо.

Івасик сів на неї, та й полетіли.

Відьма, як побачила, що Івасик таки втік, надулась спересердя та й луснула.

А Івасик з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івасик під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжечки з печі виймає по парі; кладе їх на віконце та й промовляє:

– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

Івасик з-поза вікна й обзивається:

– А Івасикові й нема!

– О, старий, – каже мати, – щось мені так як Івасиків голос вчувається!

– Та де там, стара, нашого Івасика вже на світі немає.

Утерла стара сльози та й знову до пиріжечків:

-Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

Аж Івасик знов:

– А Івасикові й нема.

– Та ні-таки, старий, – каже мати, – я добре чую, це він.

Вийшли старі за поріг, аж дивляться: Івасик стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі-то вже раді. Мати Івасикові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони укупочці жити. І досі живуть та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Інші цікаві казки

Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!