Мауглі. Князівський анкас

Автор: Кіплінг Р.

Четверо є, що неситі одвіку —

Вранці, і вдень, і нічної годнни:

Паща шакала, воло шуліки,

Мавпяча лапа і око Людини.

Лісова приказка

Каа, великий кам'яний пітон, чи не двохсотий раз з дня свого народження міняв шкіру, і Мауглі, який ніколи не забував, що Каа врятував йому життя в Холодних Печерах (як ви, напевно, пам'ятаєте), прийшов його поздоровити. Змінивши шкіру, змія завжди буває роздратована і похмура, аж поки її новий одяг почне виблискувати і стане красивим. Каа більше ніколи не глузував з Мауглі, а, як і всі мешканці лісів, вважав його Повелителем Джунглів і переказував хлопчикові всі новини; а пітон таких розмірів, цілком природно, чув їх немало. Те, чого Каа не знав про життя Середніх Джунглів, як їх називають, тобто про життя біля самої землі або під землею — під камінням, у норах і в дуплах дерев, — можна було б записати на найменшій його лусочці.

У цей день Мауглі сидів на одному з великих кілець Каа, перебираючи пальцями розідрану стару шкіру, що лежала серед каміння, де її залишив пітон. Каа досить чемно підняв широкими голими плечима Мауглі на одне своє кільце, і хлопчик почував себе, як у справжньому живому кріслі.

— Вона уціліла аж до лусочок очей, — промовив тихо Мауглі, бавлячись старою шкірою. – Дивно якось бачити шкіру з своєї голови біля своїх ніг.

— Так, але в мене немає ніг, — зауважив Каа. — Зміна шкіри — для мого племені звичайне діло, і я не бачу тут нічого дивного. Невже ти не відчуваєш, що твоя шкіра стара і жорстка.

— Тоді, Пласкоголовий, я іду й мию її. Та, правда, в сильну спеку мені хотілося б стягти з себе шкіру і бігати без неї.

— Я і миюся, і скидаю шкіру. Скажи, який вигляд має мій новий одяг?

Мауглі провів рукою по діагональних картах величезної спини.

— У черепахи спина міцніша, але не така строката, — почав хлопчик тоном знавця. — У жаби, моєї тезки, строкатіша, проте м'якша. Твоя шкіра дуже красива на вигляд, ніби візерунок у чашечці лілеї.

— Їй необхідна вода. Поки не скупаєшся, нова шкіра ніколи не заграє справжніми барвами. Ходімо купатися.

— Я понесу тебе, — сказав Мауглі і сміючись нахилився, щоб підняти середину величезного тіла Каа, обнявши пітона там, де він був особливо товстий. Це було однаково, якби людина намагалася підняти двофутову водогінну трубу. Каа лежав нерухомо, спокійно надувався і пирхав від задоволення. Потім вони розпочали свою звичайну вечірню гру. Хлопчик у повному розквіті сил і пітон у своїй розкішній новій шкурі стали один навпроти одного — боротися, помірятися силою і зіркістю. Звісно, Каа міг розчавити дюжину таких, як Мауглі, коли б тільки дав собі волю. Але пітон грався обережно, не пускаючи в хід і десятої частики своєї сили. Відтоді, як Мауглі набрався сил і міг витримувати легеньку борню, Каа навчив його цієї гри, і вона краще за все загартовувала тіло хлопчика. Іноді Мауглі стояв, до самої шиї охоплений гнучкими кільцями пітона. В такі хвилини хлопчик намагався звільнити руку і схопити Каа за горло.

Тоді пітон ослабляв тиск, і Мауглі старався своїми бистрими ногами здавити величезний хвіст, коли той відлітав назад, намацуючи скелю або пень. І так вони, головою до голови, гойдалися вперед і назад, і кожен вичікував слушного моменту, аж поки чудова, як статуя, група не перетворювалася на коловорот білих, чорних і жовтих кілець, напружених і бистрих рук та ніг, щоб знову встати і так само повалитися.

— Ну-ку-ну! — кричав Каа, гупаючи головою так швидко, що навіть спритна рука Мауглі не встигала відсахнутися. — Глянь! Я торкаю тебе сюди, Братику! Сюди і сюди! Та чому це в тебе руки заклякли? Знову сюди!

Гра закінчувалася завжди однаково — прямий блискавичний удар голови Каа, і хлопчик падав на землю. Мауглі ніяк не міг ухилитися від раптового змаху могутнього тіла пітона, і Каа говорив, що не варто навіть прагнути цього.

— Доброго полювання, — просичав нарешті Каа, і хлопець, задихаючись і сміючись, як і завжди, відлетів кроків на десять. Потім він підвівся, набравши цілу пригорщу трави, і поплівся за Каа до місця купання мудрої змії — до глибокого й чорного, наче смола, озера, оточеного скелями і стовбурами повалених дерев. Хлопець, за звичаєм Джунглів, нечутно поринув у воду і пірнув; потім безшумно виринув, перевернувся на спину, заклав під голову руки й спостерігав, як із-за скель сходить місяць. Йому було приємно бити ногами по відображенню небесного світила у воді. Гранчаста, як діамант, голова Каа, мов бритва, прорізала озеро й наближалася до Мауглі, щоб відпочити на його плечі. Вони лежали тихо, тішачись водяною прохолодою.

— Як приємно, — озвався нарешті сонним голосом Мауглі. — У цей час, пам'ятаю, в Людській Зграї лягають на жорсткі деревини в земляних пастках і старанно закриваються від свіжого повітря. Люди натягають товсту одежину на голову і починають гидко співати носами. А в Джунглях краще.

Із скелі квапливо сповзла кобра, напилася, просичала Каа й Мауглі: «Доброго полювання! — і повернулася назад.

— Ссс-с! — промовив Каа так, ніби раптом щось пригадав. — Отже, Джунглі дають тобі все, що треба, Братику?

— Не все, — із сміхом відповів Мауглі, — а то можна було б щомісяця вбивати нового сильного Шер-Хана. Тепер я міг би убити його своїми власними руками і не просив би допомоги в буйволів. Іще хочеться мені, щоб сонце світило під час дощів і щоб літньої спеки дощі заступали сонце. Коли мені не щастило на полюванні, я хотів убити козу. А кожного разу, коли вбивав козу, шкодував, що вона не олень. Вбивав оленя — і мені хотілося на його місці побачити нільгаї. Але ж це відчувають усі мешканці Джунглів.

— Ти більше нічого не бажаєш? — спитав величезний пітон.

— А чого ж мені ще бажати? У мене є Джунглі, мене оточує Милість Джунглів! Що ж є кращого де-небудь інде між сходом і заходом?

— А кобра ж казала… — почав Каа.

— Яка кобра? Та, що приповзла сюди, нічого не казала.

Вона полювала.

— Ні, Інша.

— Хіба ти маєш до діла з Отруйним Племенем? Я завжди обминаю їх, хай ідуть своєю дорогою. У передніх зубах вони несуть смерть, і це негарно — адже гадюки дуже малі. Але все-таки з якою коброю ти розмовляв?

Каа повільно обернувся у воді, наче пароплав у відкритому морі.

— Дві чи три ночі тому, — почав пітон, — я полював у Холодних Печерах. Ти, напевно, не забув цього місця! Істота, яку я підстерігав, з криком перебрела водоймище і побігла до будинку, що я проломив колись заради тебе. І там сховалася в землю.

— Але ж мешканці Холодних Печер не живуть у норах, — зауважив Мауглі, гадаючи, ще мова йде про Мавпяче Плем'я.

— Та істота не жила там, а лише хотіла врятуватись, — мовив Каа, і його язик затремтів. – Вона шмигнула в дуже глибоку нору. Я кинувся за нею, наздогнав і вбив. Потім заснув. Прокинувся і пішов далі.

— Під землею?

— Так. Невдовзі я дістався до Білого Клобука (білої кобри). Білий Клобук говорив про такі речі, в яких я нічогісінько не тямив. Нарешті він показав багато такого, чого я на своєму віку ні разу не бачив.

— Нову дичину? І ти добре пополював? — Мауглі хутко обернувся до пітона.

— Не дичина… На тій штуці я зламав би всі свої зуби. Білий Клобук сказав мені, що Людина пожертвувала б життям, аби тільки подивитися на ці речі (він говорив так, ніби добре знав людей).

— Подивимося, — мовив Мауглі. — Пам'ятаю, я колись був Людиною.

— Тихіше, тихіше. Поспіх убив жовту змію, яка ковтала сонце. Ми розмовляли з Білим Клобуком під землею, і я розповів йому про тебе. Сказав, що ти Людина. І Білий Клобук, старий, наче Джунглі, відповів: «Я вже давно не бачив Людини. Хай він прийде і побачить усі ці речі, за найгіршу з яких умерло б чимало людей».

— Напевно, нова дичина. А Отруйне Плем'я ніколи не каже нам, коли і де вона буває. Це страшенно нелюб'язне плем'я.

— Ні, не дичина. Це, це… я не можу тобі сказати, що воно таке.

— Так ходімо туди. Я ніколи не бачив Білого Клобука, і хочеться подивитись на ті речі. Кобра їх убила?

— Так, усі вони мертві. Білий Клобук говорив, що він охороняє їх.

— Ага! Як вовк стереже м'ясо у своїм барлозі. Ходімо.

Мауглі поплив до берега. Щоб швидше обсушитися, хлопчик покачався по траві; потім обоє вони попростували до Холодних Печер, до безлюдного міста, про яке, напевне, ви чули. Тепер Мауглі нітрохи не боявся Мавпячого Племені, — зате мавпи аж жахалися при згадці про хлопчика. Як і завжди, їхні племена бігали в Джунглях, а Холодні Печери залишалися спустілими й мовчазними при світлі місяця. Каа минув руїни павільйону на терасі, зіслизнув купою грузу і шмигнув до напіврозвалених сходів, що зсередини павільйону вели під землю. Мауглі голосно промовив Владичне Слово Змій: «Ми однієї крові — ви і я», — і порачкував за пітоном. Довго вони повзли слизьким звивистим проходом. Нарешті досягли місця, де коріння якогось гігантського дерева (тридцяти футів заввишки над землею) вивернуло в стіні великий камінь. Каа й Мауглі переповзли цей камінь і опинились у просторому льосі з банеподібною продірявленою стелею. Сюди, в темряву, пробивалося кілька променів світла.

— Добре лігво, — мовив Мауглі, підводячись на ноги, — але ходити сюди щодня дуже далеко. Ну, що ж ми побачимо тут?

— Хіба я ніщо? — долинув голос із глибини льоху, і Мауглі побачив, як там заворушилося щось біле. Воно сунуло дуже повільно, і ось перед хлопчиком піднялась така величезна кобра, якої він ще ніколи не бачив. Це була змія футів вісім завдовжки, яка від постійного перебування в темряві побіліла, мов слонова кістка. Навіть очковий знак її роздутого клобука втратив свій колір і став світло-жовтий. Очі кобри горіли, як рубіни, і взагалі вона мала дивовижний вигляд.

— Доброго полювання, — сказав Мауглі, який завжди дотримувався звичаю так само, як і ніколи не розлучався з ножем.

— Що скажете про місто? — спитала біла кобра, не відповівши на привітання. — Що скажете про велике, обгороджене мурами місто, про місто, де сто слонів, двадцять тисяч коней і безліч скотини, про місто царя над двадцятьма царями? Я тут оглухла і давно вже не чую гуркоту військових гонгів.

— Над нашими головами Джунглі, — відповів Мауглі. — А із слонів я знаю лише Хаті та його синів. Багіра повбивала всіх коней в одному селі. А що таке цар?

— Я сказав тобі, — шепнув Каа кобрі, — я сказав тобі чотири ночі тому, що міста більше не існує.

— Місто, велике місто в лісі, брама якого охороняється царськими вежами, ніколи не може зникнути. Його збудували раніше, ніж батько мого батька вилупився із яйця, і воно стоятиме, поки сини моїх синів побіліють так само, як я, Саломді, син Чандрабіджі, син Біяджі, син Єгасурі, збудував його в дні Бапа Раваля. А ви ж чий скот?

— Слід загубився, — промовив Мауглі, обернувшись до пітона. — Я не розумію, що вона каже.

— Я теж. Вона дуже стара. Мати Кобр, тут тільки Джунглі, і так було з самого початку.

— Так хто ж він, — спитала біла кобра, — той, хто сидить безбоязно переді мною, не знає царя і говорить нашою мовою, вимовляючи слова людськими губами? Хто він — з ножем і з язиком змії?

— Мене звуть Мауглі, — була відповідь, — я з Джунглів. — Вовки моє плем'я, а Каа — брат мій. Мати Кобр, хто ти?

— Я страж царського скарбу. Куррун Раджа поклав цей камінь наді мною тоді, коли шкіра моя була ще темна. Я мушу карати смертю всіх, хто прийде сюди красти. Потім під цей камінь опустили скарби, і я чула спів брамінів, моїх повелителів.

— Гм-м, — сказав Мауглі про себе, — ще недавно мені довелось мати справу з браміном у Людській Зграї, і я знаю, що це означає: скоро станеться лихо.

— П'ять разів за час моєї служби піднімався камінь, щоб опустити сюди скарби, і жодного разу звідси нічого не виймали. Немає в світі багатств, які були б рівні скарбам ста царів. Але давно, дуже давно підіймали камінь востаннє, і, напевне, моє місто забуло мене.

— Там немає міста. Глянь угору. Бачиш, коріння великого дерева розсунуло камені. Дерева і люди не вживаються разом, — наполягав Каа.

— Разів зо три люди знаходили сюди дорогу, — злобно відповідала біла кобра, — але вони мовчки пробиралися в темряві, аж поки я підповзала до них. А тоді їм не доводилося довго кричати. Але ви обоє — людина і змія — приходите з брехнею, хочете змусити мене повірити, що мого міста більше немає. Ви хочете, щоб я облишила стерегти скарб! Люди мало міняються з роками, я ж — ніколи. Поки знову підійметься камінь і прийдуть браміни із знайомими мені піснями, поки напоять мене теплим молоком і винесуть мене знову на світло, доти я, я, я, і ніхто інший — страж царського скарбу! Ви кажете, що місто вмерло і що коріння дерев пробилося сюди? Так нагніться ж і беріть все, що забажаєте. На всій землі немає іншого такого скарбу. Людино з язиком змій, якщо ти зможеш вийти живою звідси тією ж дорогою, якою прийшла сюди, то князі будуть твоїми слугами!

— Знову слід загубився, — промовив холодно Мауглі. — Невже шакал міг пролізти сюди і вкусити великого Білого Клобука? Він, напевне, збожеволів. Мати Кобр, я не бачу тут нічого такого, що можна було б узяти.

— Клянусь богами Сонця і Місяця, в хлопчика смертельне божевілля, — зашипіла кобра. — Раніше ніж заплющаться твої очі, я змилуюся над тобою. Дивись, і ти побачиш те, чого досі ніколи не бачила Людина!

— Зле буде тому в Джунглях, хто говорить Мауглі про милість, — процідив крізь зуби хлопчик. — Та я знаю — темрява міняє все. Якщо вже ти зволиш, подивлюся.

Хлопчик пильно оглянув весь підвал і набрав на підлозі цілу пригорщу чогось блискучого.

— О-о! — промовив Мауглі, — так воно ж схоже на те, чим розважається Людська Зграя. Тільки це жовте, а там руде.

Мауглі кинув золоті монети і пішов далі. Підлога печери футів на п'ять-шість була встелена чеканними золотими і срібними монетами, які висипались із мішків, у яких вони зберігались. За довгі роки метал розсунувся і розплився, як пісок під час відпливу. На металі і поміж ним, наче залишки корабельної аварії, лежали зроблені з карбованого срібла, обтягнуті золотими бляхами і поцяцьковані карбункулами і бірюзою дорогоцінні чапраки для слонів. Тут і там валялися паланкіни і носилки для цариць, оковані і оздоблені сріблом та емаллю, з нефритовими ручками та бурштиновими кільцями для завіс; золоті свічники з смарагдовими підвісками, що дрижали на дротинках; вилиті із срібла п'ять футів заввишки з рубіновими очима ідоли — образи старовинних богів. Мауглі бачив сталеві позолочені кільчасті панцири, оздоблені торочкою із старих, почорнілих дрібних перлин; шоломи, прикрашені криваво-червоними рубінами; щити із черепах та шкури носорога, облямовані і прикрашені інкрустацією з червоного золота та всипані по краях смарагдами; мечі з держаками, на яких виблискували діаманти, кинджали і мисливські ножі. Хлопчик натикався на золотий посуд і ковші для жертвоприношень, на переносні алтарі небачених форм, на келехи і браслети з нефриту. Він дивився на курильниці, гребені, посуд для пахощів, хни і сурми з щирого золота. У підвалі було безліч носових кілець, намиста, пов'язок і перснів, а також пояси в сім пальців завширшки, оздоблені гранчастими діамантами і рубінами. Мауглі побачив дерев'яні скрині, колись оковані залізом, але з часом дерево потрухло на порох, і звідти висипалися купи необроблених сапфірів, опалів, «котячих очей, рубінів, діамантів, смарагдів і гранатів.

Біла кобра сказала правду. Ніякими грошима не можна було оцінити ці скарби, що добувалися протягом століть війнами, грабунками, торгівлею і податками. Одним монетам неможливо було скласти ціни, якщо навіть не зважати на самоцвіти. А вага золота і срібла досягала, напевно, двох або трьохсот тонн. Кожен місцевий правитель, хоч який він є бідний, обов'язково має свій скарб і постійно його поповнює. І хоч який-небудь освічений князь іноді й посилає сорок-п'ятдесят возів срібла, щоб обміняти його на урядові папери, все ж більшість з них зберігає свої багатства як глибоку таємницю.

Мауглі, звісно, не міг збагнути значення цих речей. Ножі трохи зацікавили хлопчика. Але вони виявилися легші за його власний ніж, і Мауглі кинув їх геть. Нарешті він знайшов щось справді привабливе; воно лежало в кутку, біля одного напівзасипаного паланкіна. Це був анкас двофутової довжини, тобто палиця для слонів, схожа на невеликий човновий гак. На верхівці палиці поблискував один круглий рубін; весь восьмидюймовий держак був густо поцяцькований необробленою бірюзою, і це робило його дуже зручним. Нижче — нефритовий обідець з гірляндою квітів, листя яких зроблене з смарагдів; самі ж квіти — рубінові і вставлені в холодний зелений камінь. Уся інша частина держака виготовлена з чистої слонової кості, а саме вістря і гак — із золотою інкрустацією, картина ловлі слонів. Малюнки стосувалися друга Мауглі — старого Хаті, і це зацікавило хлопчика.

Біла кобра повзла слідом за Мауглі.

— Невже не варто умерти заради цього? — сказала вона — Хіба це не велика милість?

— Не розумію, — відповів хлопчик. — Ці речі тверді, холодні і зовсім не придатні для їжі. Але ось цю штуку, — і Мауглі підняв анкас, — я хочу взяти з собою, подивлюсь на неї при сонячному світлі. Ти ж кажеш, що все це твоє, так дай мені цей анкас. А я принесу тобі жаб.

Біла кобра зловтішно затремтіла.

— Звісно, дам, — промовила вона, — все, що бачиш тут, я віддам тобі, поки ти виберешся звідси.

— Я йду зараз. Тут темно і холодно. Мені хочеться взяти з собою в Джунглі оцю гостру штуку.

— Подивись під ноги. Що там?

Мауглі підняв щось біле і гладеньке.

— Це людський череп, — спокійно промовив хлопчик. — А ось іще два.

— Вони прийшли сюди багато років тому, щоб забрати скарби. Я поговорила з ними в темряві, і вони й по цей день лежать тут.

— Та навіщо мені всі ці скарби? Якщо ти дозволиш взяти з собою анкас, то я вважатиму щасливим своє полювання. Якщо ж ні — все одно полювання вдале. Я не б'юся з Отруйним Племенем, і, крім того, я знаю Владичне Слово цього племені.

— Тут лише одне Владичне Слово — моє.

З палючими очима Каа кинувся вперед.

— Хто просив мене, щоб я привів Людину? — прошипів пітон.

— Звісно, я, — прошепотіла стара кобра. — Я давно вже не бачила людей. А цей хлопчик розмовляє нашою мовою.

— Але про вбивство між нами не було й згадки. Хіба можу я повернутися в Джунглі і сказати, що сам відвів Мауглі на смерть? — заперечив Каа.

— Поки що я не говорю про вбивство. Ну, а відносно того, виберешся ти чи не виберешся звідси, так он там є дірка в стіні. Тихіше ти, гладкий убивця мавп! Досить мені торкнутися до твоєї шиї — і Джунглі ніколи не побачать тебе. Жодна Людина не виходила з печери живою. — Я охоронець скарбу в царському місті!

— А я кажу тобі, білий земляний черв'яку, що немає вже ні міста, ні царя. Над нами Джунглі! — закричав Каа.

— Скарби ще тут. Та ось що зробимо. Почекай трошки, Каа зі скель, і ти побачиш, як бігатиме хлопчик. Тут є де гратися. Життя прекрасне. Хлопчику, побігай трошки і покажи свою спритність!

Мауглі спокійно поклав руку на голову Каа.

— Досі біла тварюка мала справу з істотами з Людської Зграї. Стара кобра ще не знає мене, — прошепотів хлопчик. — Якщо їй самій забажалося пополювати, то що ж — можна!

Мауглі стояв, тримаючи анкас кінцем вниз. Раптом хлопчик розмахнувся і кинув. Анкас пролетів навкіс і впав прямо за клобуком величезної змії, прикувавши її до підлоги. Каа блискавично навалився всією своєю вагою на звисле тіло кобри, паралізував її з голови до хвоста. Червоні очі кобри запалали, а шість вільних дюймів голови шалено виляли то праворуч, то ліворуч.

— Убий! — крикнув Каа, коли Мауглі схопився за ніж.

— Ні, — відповів хлопчик, виймаючи з піхов ножа, — я ніколи не вбиватиму, якщо це не для їжі. Але глянь, Каа!

Мауглі схопив змію позад клобука, розтулив їй рот лезом ножа і показав на страшні отруйливі ікла на верхній щелепі — чорні й розкришені. Як і всі змії, біла кобра пережила свою отруту.

— Тюю (трухлявий пеньок), — промовив хлопчик і відсторонив Каа; потім вийняв анкас і звільнив кобру.

— Царським скарбам потрібний новий сторож, — суворо сказав хлопчик. — Трухлявий пеньок… ти кепсько вчинив. Побігай, покажи свою спритність.

— Я зганьблена. Убий мене! — шипіла кобра.

— Тут і без цього занадто багато говорили про вбивство. Зараз ми підемо звідси. Я візьму гостру штуку, бо я бився і переміг тебе.

— Гляди, щоб ця штука зрештою не вбила тебе. Це смерть. Пам'ятай. Це смерть. Цієї гострої штуки вистачить, щоб повбивати всіх мешканців мого міста. Не буде анкас у твоїх руках, Людино з Джунглів, не довго залишатиметься і в того, хто відніме його в тебе. Через нього вони вбиватимуть, вбиватимуть і вбиватимуть. Моя сила висохла, але анкас продовжить мою роботу. Це смерть! Це смерть! Це смерть!

Мауглі знову виповз крізь дірку в підземний коридор і, оглянувшись, побачив, як кобра осатаніло кусає своїми нешкідливими зубами золоті обличчя богів, що лежать долі, і шипить: «Це смерть!»

Мауглі й Каа дуже зраділи, побачивши денне світло. Як тільки вони опинились у своїх Джунглях і анкас у хлопчикових руках заблищав під вранішнім сонцем, Мауглі відчув себе таким задоволеним, ніби знайшов пучок нових квітів, щоб уплести в своє волосся.

— Ця річ блищить дужче, ніж очі Багіри, — мовив захоплено хлопчик, крутячи рубін. — Треба показати його пантері. Але що мав на увазі Тюю, коли говорив про смерть?

— Не знаю. Мене образило до самого кінчика хвоста, що кобра не скуштувала ножа. В Холодних Печерах завжди повно зла — і на землі, і під нею. Але я зголоднів. Пополюємо на світанні? — спитав Каа.

— Ні. Багіра повинна побачити цю палицю. Доброго полювання! — і Мауглі затанцював, розмахуючи анкасом. Хлопчик час від часу зупинявся, щоб помилуватися своєю здобиччю. Нарешті він досяг того місця в Джунглях, де дуже часто бувала Багіра. На пантеру Мауглі наткнувся саме тоді, коли вона пила воду після важкого полювання. Хлопчик розповів їй про всі свої пригоди; пантера обнюхала анкас. Коли Мауглі сказав про останнє слово білої кобри, Багіра схвально замуркотіла.

— Виходить, Білий Клобук сказав правду? — жваво запитав хлопчик.

— Я народилася в князівських клітках в Удейпурі і гадаю, що знаю дещо про Людину. Ради одного цього червоного каменя багато людей убивали б тричі на ніч.

— Але від цього каменя анкас лише важкий. Мій маленький блискучий ніж кращий. Та й, крім того, червоний камінь не можна їсти. То навіщо ж через нього вбивати?

— Хлопчику, піди і виспись. Ти жив серед людей і…

— Пригадую… Люди убивають не тому, що полюють, а просто так, задля втіхи. Прокинься, Багіро. Скажи, для чого потрібна ця гостра штука?

Багіра напіврозплющила сонні очі, і в них заграли бісики.

— Цю штуку зробили люди, щоб до крові колоти голови синів Хаті. Такі самісінькі мені доводилося бачити перед клітками на вулицях Удейпура. Своїм вістрям палиця скуштувала крові багатьох таких, як Хаті.

— Але для чого анкасові бити і шпигати голови слонів?

— Щоб учити їх Закону Людини. У людей немає ані зубів, ані кігтів, от вони й роблять такі гострі штуки, а іноді й гірше…

— Що ближче до людей, навіть до речей, зроблених Людською Зграєю, то більше крові, — промовив Мауглі з відразою; він трохи стомився, несучи важкий анкас. — Коли б я знав про це — нізащо не взяв би його. Спершу кров Мессуа на мотузках, зараз — кров Хаті. Анкас мені більше не потрібний. Дивись!

Блиснувши, анкас одлетів І вгруз у землю між деревами футів за п'ятдесят від пантери і хлопчика.

— От мої руки й очистилися від смерті, — промовив Мауглі, витираючи пальці й долоні об свіжу, вологу землю. — Трухлявий пеньок говорив, що смерть переслідуватиме мене. Він старий, білий і божевільний.

— Білий він чи чорний, смерть чи життя, а я іду спати, Братику. Не можу я цілу ніч полювати і вити весь день, як роблять інші.

Багіра знала лігво миль за дві звідси і подалася туди. А Мауглі спритно вибрався на зручне дерево, зв'язав докупи кілька ліан і, швидше ніж можна розповісти про це, вже погойдувався у гамаці на висоті п'ятдесяти футів над землею. Хоч хлопчик і не зневажав денне світло, все ж, наслідуючи звичаї своїх друзів, він користувався ним якомога менше. Прокинувшись у сутінках серед голосистого племені, що живе на деревах, Мауглі згадав про красиві камінчики.

— Зрештою, гляну ще раз на цю штуку, — сказав він і спустився по ліані на землю. Багіра вже стояла перед ним. У напівтемряві Мауглі почув її пирхання.

— Де штука з гостряком? — крикнув хлопчик.

— Її взяла Людина. Ось слід…

— Зараз побачимо, чи правду сказав Тюю. Якщо штука з гострим кінцем — смерть, то ця Людина помре. Ходімо за нею.

— Давай спершу пополюємо, — заперечила Багіра, — бо на голодний шлунок не бачиш як слід. Люди ходять поволі, і Джунглі такі вологі, що збережуть найлегший слід.

Мауглі з пантерою похапцем пополювали, але минуло близько трьох годин, поки вони наїлися, напилися і вирушили по сліду. Ніщо не може змусити мешканців Джунглів квапливо їсти!

— Невже, ти гадаєш, що гостра штука обернеться в руці Людини і вб'є її? — запитав Мауглі. — Тюю сказав, що це смерть.

— Знайдемо, тоді побачимо, — відповіла пантера на ходу, опустивши голову. — Тут ступає одноніжка (Багіра мала на увазі, що тут іде одна людина); вона несе якусь важку річ, і тому її п'яти вдавилися глибоко в землю.

— Гей! Це так само ясно, як літня блискавка, — відповів Мауглі.

І вони побігли швидкою обережною ходою, перетинаючи плями місячного сяйва і не спускаючи очей із сліду двох босих ніг.

— Тут він швидко побіг, — сказав Мауглі. — Поглянь: великі пальці розчепірені… — Вони зійшли на вологе місце. — Чому ж він тут звернув?

— Почекай, — відповіла Багіра і тієї ж миті плигнула пречудовим стрибком, на який тільки в неї вистачало вміння.

Коли слід стає незрозумілий, треба відразу плигнути якнайдалі вперед, не залишаючи на землі власних слідів. Роблять це для того, щоб не заплутатися ще дужче. По тому Багіра обернулася, глянула на Мауглі й закричала:

— Тут другий слід іде цьому назустріч. У другого сліду ноги менші й пальці повернуті всередину.

Мауглі підбіг і подивився:

— Це нога мисливця з племені гондів, — сказав хлопчик. — Глянь, тут він волочить по землі лук. Ось чому перший слід дуже швидко звернув убік. Велика Нога сховалася від Маленької Ноги.

— Твоя правда, — відповіла Багіра. — Тепер, щоб не наступати один одному на слід і не плутатися, візьмемо собі кожний по сліду. Я — Велика Нога, Братику, а ти — Маленька Нога, гонд.

Пантера стрибнула до першого сліду, залишивши Мауглі біля чудернацьких відбитків ніг маленької дикої лісової людини.

— Тепер, — озвалася Багіра, крок за кроком ідучи по сліду, — я, Велика Нога, повертаю тут убік, ховаюся за скелю і стою тихенько, не сміючи ворухнути ногою. Говори твій слід, Братику.

— Тепер я, Маленька Нога, наближаюся до скелі, — сказав Мауглі. — Сідаю під скелею, спираюся на праву руку, а лук тримаю поміж ногами. Чекаю довго, бо слід моїх ніг тут глибокий.

— Я теж, — відповіла Багіра, сховавшись за скелю, — чекаю, обіпершись штукою з гостряком об камінь. Вона сковзнула і залишила подряпину на камені. Говори твій слід, Братику.

— Одна гіллячка, друга і великий сучок зламані в цьому місці, — промовив тихо Мауглі. — Але як мені сказати, що це? А, розумію! Я, Маленька Нога, йду з шумом і тупочу, щоб мене почула Велика Нога. — Хлопчик відійшов від скелі і попрямував поміж деревами. Наближаючись до маленького водоспаду, він весь час підвищував голос: — Я іду далеко, далеко, туди, де шум падаючої води заглушає мене, і я чекаю. Говори твій слід, Багіро, Велика Нога.

Пантера металася на всі боки, щоб подивитись, куди веде від скелі слід Великої Ноги. Потім озвалася:

— Я вилажу із-за скелі рачки, волочу за собою штуку з гостряком. Не бачу нічого, біжу. Я, Велика Нога, біжу швидко. Слід ясний. Підемо кожен по своєму сліду. Я біжу.

Багіра бігла по ясному сліду, а Мауглі йшов слідами гонда. Якийсь час у Джунглях панувала тиша.

— Де ти, Маленька Нога? — крикнула Багіра.

Хлопчик озвався кроків за п'ятдесят з правого боку.

— Гм… — мугикнула, покашлюючи, пантера. — Обидва сліди йдуть майже рядом і весь час сходяться ближче.

Багіра й Мауглі пробігли ще півмилі, тримаючись на однаковій відстані одне від одного. Нарешті хлопчик, який не так низько нахилявся до землі, як пантера, закричав:

— Вони зустрілися. Доброго полювання! Дивись! Тут, на скелі, стояла навколішки Маленька Нога, а он Велика Нога.

Кроків за десять від пантери й хлопчика, на купі каміння, лежало тіло селянина, прошите наскрізь легкою, опереною стрілою гонда.

— Ну, то чи такий уже дурний Білий Клобук, Братику? — запитала лагідно Багіра. — Ось тобі принаймні одна смерть.

— Ходімо далі. А все-таки, де ж кровопивець слонів — червоноока колючка?

— Може, забрала Маленька Нога. Дивись, ось знову слід.

Поодинокий слід легкої людини, що бігла хутко з чималою вагою на лівому плечі, вів по довгій похилій віднозі, що поросла сухою травою. Гострозорим слідопитам здавалося, ніби кожен крок цього сліду випалений гарячим залізом.

Багіра й Мауглі мовчки йшли цим слідом. Нарешті вони спустилися в балку й опинилися біля купи попелу.

— Знову, — промовила пантера й стала, наче скам'янівши.

Скарлючене тіло низькорослого гонда лежало ногами в попелі, і Багіра запитально подивилася на хлопчика.

— Це зроблено бамбуковою палицею, — глянувши на труп, сказав Мауглі. — Я брав такі самі палиці, щоб пасти буйволів, коли служив Людській Зграї. Мати Кобр (мені шкода, що я насміхався з неї) добре знає людей. Хіба я не казав, що люди вбивають просто так, знічев'я?

— Ні, вони вбивають одне одного за червоні та сині камінці, — відповіла пантера. — Не забувай, що я жила в князівських клітках Удейпура.

— Один, два, три, чотири сліди, — промовив Мауглі, нагнувшись над попелом. — Чотири сліди людей, взутих у черевики. Видно, що вони ходять не так швидко, як гонд. І яке зло заподіяла їм ця маленька лісова Людина? Глянь, перед тим, як убити, всі четверо стояли й розмовляли. Багіро, повертаймося назад, бо в мене порожньо в шлунку і він аж витанцьовує то вгору, то вниз, наче гніздо іволги на кінчику гіллячки.

— Що за полювання — на півдорозі залишити звіра? Наздоженемо його! — заперечила пантера. — Ці вісім узутих ніг не втечуть далеко.

Майже цілу годину пантера і хлопчик ішли по широкому сліду чотирьох людей у черевиках і не озвалися одне до одного жодним словом.

Настав спекотний сонячний день. Багіра нарешті промовила:

— Пахне димом.

— Люди завжди більше люблять їсти, ніж бігати, — відповів Мауглі, то зникаючи, то з'являючись поміж дрібними кущами, якими поросли незнайомі Джунглі. Раптом Багіра, що йшла трохи лівіше, видала дивний горловий звук.

— Цей уже наївся! — сказала вона.

Під кущем лежала купа пістрявого ганчір'я, а довкола нього біліло розсипане борошно.

— Цього теж убили бамбуком, — промовив Мауглі. — Бачиш? Білий пил — їжа людей. Вони відняли здобич і в цього — він ніс їхню їжу, — а саму Людину віддали на поталу Чілі, шуліці.

— Третя смерть, — зауважила Багіра.

— Я понесу Матері Кобр молодих великих жаб і нагодую її досхочу, — вирішив хлопчик. — Кровопивець слонів — сама смерть, але все-таки я нічого не розумію!

— Ходімо! — промовила пантера.

Не пройшли вони й півмилі, як раптом каркання Ко, ворона, що співала Пісню Смерті на верховітті тамариску, а в затінку його лежало три трупи. Посередині, під залізною сковорідкою, на якій лежала почорніла спалена перепічка, диміло напівпогасле багаття. Біля самого вогню, виблискуючи на сонці, лежав прикрашений бірюзою і рубінами анкас.

— Ця штука моторно працює. Все кінчається тут, — сказала Багіра. — Від чого вмерли троє, Мауглі? Адже не видно ні будь-якого сліду, ні подряпин.

Мешканець Джунглів краще за будь-якого лікаря вміє розпізнавати отруйні трави і ягоди. Мауглі понюхав дим над багаттям, відломив шматочок почорнілої перепічки, покуштував і зразу ж виплюнув.

— Яблуко Смерті, — закашлявся хлопчик. — Перший, напевне, додав його в їжу своїх супутників, а ті розквиталися з ним, убивши спочатку гонда.

— Справді, славне полювання! Одна смерть за другою, — промовила Багіра.

«Яблуком Смерті» в Джунглях називають дурман, або датуру, одну з найнебезпечніших отрут в Індії.

— А що далі? — запитала пантера. — Невже й ми з тобою повбиваємо одне одного через цього червоноокого вбивцю?

— Може, анкас розмовляє? — прошепотів Мауглі. — Хіба я недобре зробив, викинувши його геть? З нами цього не станеться, Багіро, бо ми не бажаємо того, чого хочуть люди. Якщо ж анкас залишиться тут, то він, безсумнівно, вбиватиме людей так само швидко, як падають від вітру горіхи. Мені не подобаються люди, але я не хочу, щоб вони гинули по шестеро за одну ніч.

— То що ж? Адже це лише люди. Вони вбивають одне одного й дуже цим задоволені, — сказала пантера. — А перша невеличка лісова Людина пополювала славно…

— Люди все-таки щенята, а щеня ладне втопитися, аби вкусити місяць у воді. Це моя вина, — сказав Мауглі таким тоном, ніби вже все зрозумів. — Більше ніколи не приноситиму в Джунглі незнайомих речей, навіть таких гарних, як квіти. Це… — і хлопчик обережно взяв анкас, — повернеться назад, до Матері Кобр. Тільки спершу треба виспатися, але, звісно, не поряд з трупами. Анкас ми повинні закопати в землю, щоб він не втік і не убив ще шістьох. Вирий яму під цим деревом, Багіро.

— Але, Братику, — мовила Багіра, наближаючись до дерева, — винен не кровопивця, а самі люди.

— Байдуже, — сказав Мауглі. — Рий глибоку яму. Коли прокинемося, я заберу анкас і віднесу назад.

Минуло дві ночі. Засмучена біла кобра сиділа в темряві під склепінням печери — зганьблена, пограбована, самотня. Раптом бірюзовий анкас пролетів крізь дірку в стіні і, брязкнувши, впав на підлогу, встелену золотими монетами.

— Мати Кобр, — озвався Мауглі (із обережності хлопчик залишився по той бік стіни), — візьми кого-небудь молодшого й дужчого з твоїх родичів, І хай він допомагає тобі стерегти царський скарб, щоб жодна людина не вийшла звідси живою!

— Аг-га! Значить, анкас повернувся. Я ж казала, що це смерть. Але як же це ти залишився живий? — бурмотіла кобра, з любов'ю обвиваючись навколо держака анкаса.

— Присягаюсь биком, що викупив мене, я не знаю. Ця штука за одну ніч убила шістьох. Не випускай її більше.

ПІСНЯ МАЛЕНЬКОГО МИСЛИВЦЯ

Ще не чути Бандар-Логів, спить на гілці Мор, павич,

Не ширяє Чіль, шуліка, в небесах,

А по Джунглях нишком лине тінь і тихий, тихий клич —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Скрізь нечутною ходою

Тінь крадеться за тобою,

Шепіт пурхає по Джунглях, наче птах;

І чоло твоє вкриває

Піт холодний… Ти ж бо знаєш:

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

Місяць десь ще за горою. Височать похмуро скелі.

Звірі перелякано ховаються в лісах.

А тебе женуть зітхання — геть, до рідної оселі, —

То все Страх, Ловцю Маленький, то все Страх!

На коліно! Лук до бою!

Бий у темряву стрілою!

Спис метай туди, де регіт у кущах!

Та рука сповзла безсило;

І лице пополотніло, —

То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!

А коли тропічна злива гне й ламає дуб і колос,

Все тремтить, белькоче й гине на твоїх очах;

Крізь громовії розкоти чути моторошний голос —

То сам Страх, Ловцю Маленький, то сам Страх!

Ось шумлять-бурлять потоки,

Ріки стали враз глибокі,

Блискавиці все спалахують в горах…

А у тебе в горлі сухо,

І твоє сердечко глухо

Промовля: — Ловцю Маленький, це ж є Страх!

Інші цікаві казки

Рейтинг@Mail.ru Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!