Мауглі. Нашестя джунглів

Автор: Кіплінг Р.

Дерева й ліани, закрийте хатини,

Здушіте їх безліччю віт!

Забудьмо назавжди і мову Людини,

І вигляд, і запах, і слід!

Дощ хай погасить і змиє

Вогнище в лігві людському,

В полі хай спіє, що вітер посіє, —

І голод їх вижене з дому;

Стіни покришаться, ложе зотліє —

Тут вже не жити нікому!

Ви звичайно, пам'ятаєте, як Мауглі, прикувавши шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, сказав уцілілим вовкам Сіонійської Зграї, що віднині він полюватиме в Джунглях сам, а четверо дітей Матері Вовчиці і Батька Вовка заявили, що полюватимуть разом з ним. Але нелегко зразу перемінити свій спосіб життя, та ще в Джунглях. Передусім, як тільки розійшлася Зграя, Мауглі забрався у свою рідну печеру і проспав там цілий день і цілу ніч. Потім він розповів Матері Вовчиці та Батькові Вовкові все, що вони могли збагнути, про свої пригоди серед людей; і коли хлопчик примусив промені вранішнього сонця бавитися на лезі мисливського ножа, того самого ножа, яким він здер шкуру з Шер-Хана, батьки сказали, що їхній син дечого навчився. Акелі і Сірому Братові теж довелось розповісти, як вони допомагали Мауглі загнати буйволів у яр; навіть Балу видерся на горб, щоб послухати їх, а Багіра чухалася і муркотіла від задоволення, слухаючи, як Мауглі переміг тигра.

Вже давно зійшло сонце, але ніхто ще не збирався спати, і час від часу Мати Вовчиця закидала голову вгору і пирхала, з насолодою втягуючи повітря, коли вітер доносив запах тигрової шкури із Скелі Ради.

— Але без Акели і Сірого Брата, — сказав, нарешті, Мауглі, — я б нічого не міг зробити. Ех, Мамо, Мамо, аби ти побачила, як ці блакитношерсті буйволи летіли яром або як вони ринули у ворота, коли Людська Зграя почала кидати в мене каміння!

— Я рада, що не бачила останнього, — сказала суворо Мати Вовчиця. — Не моя звичка спокійно дивитися, як моїх дитинчат ганяють, мов шакалів! Я примусила б Людську Зграю поплатитись, але пожаліла б жінку, яка давала тобі молоко. Так, я помилувала б тільки її одну.

— Годі тобі, Ракшо! — ліниво озвався Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося таке мудре, що його власний батько мусить лизати йому ноги. А що значить одна-дві зайвих подряпини на голові? Дай Людині спокій!

— Дай Людині спокій! — обізвались луною голоси Балу та Багіри.

Мауглі поклав голову на бік Матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що особисто йому більше не хочеться ані бачити, ані чути Людину.

— А що, — сказав Акела, нашорошуючи вухо, — коли люди не дадуть тобі спокою, Братику?

— Нас п'ятеро, — озвався Сірий Брат, окинувши поглядом гурт і клацнувши щелепами при останньому слові.

— Ми також не відмовилися б від такого полювання, — сказала Багіра, злегка помахуючи хвостом і не зводячи очей з Балу. — Але навіщо думати зараз про Людину, Акело?

— Річ у тому, — відповів Самотній Вовк, — що коли шкуру жовтого злодія розстелили на скелі, я повернувся в село по своїх власних слідах, і всю дорогу збочував, і перекидався, щоб переплутати всі сліди-стежки на випадок, якщо хто-небудь надумає за нами погнатися. Коли ж я переплутав сліди так, що й сам не міг у них утямити, Манг, кажан, пурхнув між деревами і повис наді мною. Він сказав:

«Село Людської Зграї, звідки вигнали Людське дитинча, гуде, мов осине гніздо».

— Так, я шпурнув туди великий камінь, — засміявся Мауглі, який часто розважався тим, що кидав спілі папави в осине гніздо і потім мчав до найближчого озера, щоб роздратовані оси не наздогнали його.

— Я поцікавився, що бачив Манг. Він відповів, що Червона Квітка цвіте біля сільських воріт, і люди з рушницями сидять навколо неї. Тепер я маю підстави думати, — Акела подивився скоса на старі шрами на боках, — що не ради забави люди беруться за рушниці. — Скоро, Братику, Людина з рушницею піде по нашому сліду, якщо вже не йде по ньому.

— Але навіщо? Люди вигнали мене. Чого ж їм ще треба? — сказав Мауглі сердито.

— Ти Людина, Братику, — заперечив Акела. — Не нам, Вільним Ловцям, розтлумачувати тобі, що і для чого роблять твої брати.

Він ледве встиг відхопити свою лапу, як ніж встромився глибоко в землю там, де вона щойно була. Мауглі вдарив швидше, ніж здатне устежити людське око, та Акела був вовк, а відомо, що навіть собака, який набагато відстав від дикого вовка, свого предка, прокидається (хоч який би міцний був його сон), якщо колесо воза доторкнеться до нього, і завжди одплигне раніше, ніж воно його придушить.

— Іншим разом, — промовив спокійно Мауглі, всуваючи ножа в піхви, — коли говоритимеш про Людську Зграю і Мауглі, не пов'язуй одне з одним.

— Пфф-у! Це гострий зуб, — зауважив Акела, обнюхуючи місце, куди був увігнаний ніж, – але життя серед людей зіпсувало тобі очі, Братику. Поки ти прицілявся, я міг би убити оленя.

Багіра схопилася на ноги, високо закинула голову, понюхала повітря, і всі її м'язи напружились. Сірий Брат швидко зробив те ж саме, але відійшов трохи ліворуч, щоб вдихнути вітер, що дув з правого боку. Акела відстрибнув кроків на п'ятдесят проти зітру і, трохи присівши на задні лапи, теж напружив свої м'язи. Мауглі із заздрістю подивився на них. Він відчував запахи так, як їх відчуває мало хто з людей, проте він не зміг розвинути в собі тонкого, мов найтонша павутина, чуття мешканців Джунглів, а три місяці у димному селі вплинули на нього дуже погано. Незважаючи на це, він зволожив палець, потер собі носа і почав витягатися на повний зріст, намагаючись піймати запах верхніх шарів повітря, щоправда, дуже слабкий, але зате і найбільш певний.

— Людина! — люто загарчав Акела, опускаючись на задні лапи.

— Бульдео! — промовив Мауглі, теж сідаючи. — Він іде нашими слідами. А он і сонце блищить на його рушниці. Дивись!

Це була всього-на-всього сонячна цяточка, яка тільки на одну мить засяяла на мідних замках старої рушниці, але ніщо в Джунглях не виблискує так яскраво, коли, звичайно, небом не пливуть хмари. Тоді лусочка слюди, маленька калюжка чи навіть просто гладенький листок блищать, ніби геліограф. Але цього дня небо видалося спокійне і безхмарне.

— Я знав, що люди поженуться за нами, — промовив урочисто Акела. — Недаремно я був Ватажок Зграї!

Четверо братів Мауглі мовчки поповзли у терня і кущі.

— Куди ви пішли, не сказавши ні слова? — крикнув Мауглі.

— Ш-ш! Ми прикотимо сюди його череп ще до півдня, — відповів Сірий Брат.

— Назад! Назад і чекайте! Людина не їсть Людини! — викрикнув Мауглі.

— А хто тільки що видавав себе за вовка? Хто хотів штрикнути мене ножем, коли я подумав, що він Людина? — сказав Акела, коли четверо вовків сердито повернулись і вляглися біля ніг Мауглі.

— Невже я повинен пояснювати вам, чому я роблю те або інше? — люто закричав Мауглі.

— Це ж Людина! Так завжди каже Людина, — муркотіла Багіра у свої вуса, — точнісінько так розмовляли люди навколо князівських кліток в Удейпурі. Нам, Племенам Джунглів, відомо, що Людина наймудріша в світі. А якби ми вірили тільки своїм вухам, то думали б, що вона дурніша за всіх. — І вголос вона додала: — В цьому Людське дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Було б нерозумно вбити одного, не знаючи, що роблять інші. Ходімо подивимося, що ця Людина замишляє проти нас.

— Не підемо, — буркнув Сірий Брат. — Полюй сам, Братику. Ми знаємо, чого нам треба. Ми вже давно принесли б череп.

Мауглі з болем в серці зміряв поглядом кожного з своїх друзів, і його очі наповнилися слізьми; він кинувся уперед і, впавши на одне коліно, сказав:

— Хіба я знаю, чого мені треба? Гляньте на мене!

Звірі неохоче подивились і відвернулися, але Мауглі знову й знову наказував їм дивитися, аж поки вся шерсть на них стала дибом і вони затремтіли всім тілом, а Мауглі не зводив з них очей.

— Тепер, — промовив він, — хто з нас п'ятьох ватажок?

— Ти ватажок, Братику, — відповів Сірий Брат і лизнув Мауглі ногу.

— Так ходімо ж зі мною, — сказав Мауглі, всі четверо пішли за ним, підібгавши хвости.

— Це від того, що він жив з Людською Зграєю, — озвалася Багіра, нечутно спускаючись за ними. — Тепер у Джунглях з'явилась сила дужча, ніж Закон Джунглів, Балу.

Старий ведмідь нічого не відповів і глибоко задумався.

Мауглі безшумно простував Джунглями під прямим кутом до стежки Бульдео. Нарешті, розсунувши кущі, він побачив, як старий мисливець з рушницею за плечима біг собачим тюпцем по дводенному сліду.

Ви пам'ятаєте, як Мауглі, залишивши село, ніс на плечах важку сиру шкуру Шер-Хана і Акела з Сірим Братом дріботіли за ним — через те їхній слід виднівся дуже виразно. Ось Бульдео дійшов до того самого місця, звідки, як вам відомо, Акела повернув назад і переплутав сліди. Він сів, закашлявся, щось бурмотів, потім бродив туди й сюди, намагаючись знову натрапити на слід, — і весь час був так близько від тих, кого шукав, що міг вцілити їх камінцем.

Ніхто не вміє підкрастись тихіше за вовка, коли він не хоче, щоб його почули, і коч, на думку звірів, Мауглі був страшенно незграбний, проте він рухався, мов тінь. Усі зони оточували старого мисливця, як зграя дельфінів оточує корабель, що мчить на всіх парах, і при цьому безперечно розмовляли між собою, бо мова звірів починається нижче низької ноти, яку може вловити недосконале вухо людини. (Кінчається ж її гама таким високим писком Манга, кажана, що багато хто з людей не може почути його зовсім. З цієї високої ноти починається мова всіх птахів, кажанів і комах.)

— Це краще за будь-яке полювання, — сказав Сірий Брат, коли Бульдео нахилився, придивляючись і віддихуючись. — Він скидається на свиню, яка заблудилася в Джунглях біля річки. Що він говорить?

Бульдео із запалом щось бурмотів.

Мауглі переклав:

— Він каже, що, напевно, коло мене танцювали цілою зграєю вовки. Він каже, що ніколи в житті не бачив такого сліду. Він каже, що дуже стомився.

— Він того сліду не знайде до смерті, — сказала холодно Багіра і шмигнула за дерево, так наче вони гралися в хованки. — А що тепер робить цей кощавий?

— Збирається їсти або пускати дим ротом. Люди завжди бавляться своїми ротами, — відповів Мауглі, і мовчазні слідопити побачили, як старий мисливець, набивши і припаливши люльку, почав пускати дим з рота. І вони силкувалися запам'ятати запах тютюну, щоб найтемнішої ночі, коли треба буде, безпомилково впізнати Бульдео.

Потім на стежці з'явилось кілька вуглярів, і, звісно, всі вони зупинилися поговорити з Бульдео-мисливцем, слава якого гриміла миль на двадцять довкола. Вони посідали й запалили люльки. Багіра та її супутники, наблизившись, чекали, поки Бульдео почне розповідати про Мауглі, хлопчика-перевертня. Старий мисливець розповів усе від початку до кінця з найрізноманітнішими доповненнями і прикрасами. Як він власноручно убив Шер-Хана, як Мауглі став вовком і бився з ним до самого вечора, а потім знову перетворився у хлопчика і заворожив рушницю Бульдео так, що куля, призначена для Мауглі, звернула вбік і влучила його власного буйвола і що село, вважаючи Бульдео найхоробрішим мисливцем у Сіонійських горах, послало його убити перевертня. А тим часом мешканці села схопили Мессуа і її чоловіка, які, безперечно, є батьки перевертня, і замкнули у їхній власній хаті, і зараз готуються тортурами змусити їх зізнатися в тому, що батько Мауглі — чаклун, а мати — відьма, і що потім обох спалять.

— Коли? — запитали вуглярі, тому що вони дуже хотіли теж побувати на церемонії.

Бульдео сказав, що до його повернення нічого не робитимуть, бо селяни хочуть спершу вбити хлопчика з Джунглів. Потім вони розправляться з Мессуа та її чоловіком і розділять їхні землі і буйволів. У чоловіка Мессуа надзвичайно гарні буйволи. На думку Бульдео, знищувати чаклунів — дуже добре діло, а люди, які беруть у свою хату вовчих дітей із Джунглів, належать, звісно, до найшкідливіших чаклунів.

— Але що буде, — запитували вуглярі, — коли про це довідаються англійці? Кажуть, англійці просто божевільні і не дають чесним хліборобам спокійно знищувати чаклунів.

— Нічого, — відповів Бульдео, — староста скаже, що Мессуа і її чоловік померли від укусу гадюки. Все це передбачено, залишається тільки вбити вовчу дитину. Чи не доводилося їм, вуглярам, зустрітися з диким хлопчиком?

Вуглярі обережно озиралися кругом, дякуючи своїй зірці за те, що їм не довелося бачити такого. Та вони не сумнівалися, що така хоробра людина, як Бульдео, знайде перевертня, коли тільки це можливо. Сонце вже схилялося до заходу, коли вони надумалися йти в село Бульдео подивитись на лиху чаклунку. Старий мисливець сказав, що, незважаючи на свій обов'язок убити перевертня, він не наважується відпустити купку неозброєних людей іти без охорони Джунглями, де кожної миті може вискочити вовк-перевертень. Тому Бульдео проведе їх, і як тільки чаклунове дитинча з'явиться, — о, тоді він покаже, як найкращий мисливець Сіонійських гір діє у таких випадках. Брамін, говорив старий, дав йому талісман проти перевертнів, і тепер йому нічого боятися.

— Що він каже? Що він каже? Що він каже? — щохвилини запитували вовки, і Мауглі перекладав доти, доки люди заговорили про чаклунство, чого він сам не дуже розумів. Тоді він сказав, що чоловік і жінка, які дуже добре ставилися до нього, потрапили в пастку.

— Невже люди ловлять людей? — запитав Сірий Брат.

— Так він каже. Я не розумію до пуття його балаканини.

«Вони всі божевільні. Яке відношення мають до мене Мессуа та її чоловік, щоб через мене їх садовили в пастку? І що вони кажуть про Червону Квітку? Треба довідатись. Принаймні вони нічого не заподіють Мессуа, доки не повернеться Бульдео. Отже…» — думав Мауглі, бавлячись колодочкою ножа. А в цей час Бульдео й вуглярі хоробро чимчикували один за одним.

— Я зараз же піду до Людської Зграї, — сказав нарешті Мауглі.

— А ці? — спитав Сірий Брат, жадібно позираючи на засмаглі спини вуглярів.

— Проведи їх додому з піснями, — сказав, посміхнувшись, хлопчик. — Я не хочу, щоб вони повернулися в село до вечора. Ви можете їх затримати?

Сірий Брат, замість відповіді, вищирив свої білі зуби:

— Ми можемо ганяти їх, як спутаних кіз, якщо я знаю Людину.

— Цього мені не треба. Заспівай пісеньку, Сірий Брате, щоб вони не нудьгували в дорозі, – можна й не дуже ніжну…

Іди з ними, Багіро, і поможи співати. Коли стемніє, зустріньте мене біля села, — Сірий Брат знає, де саме.

— Нелегке полювання — вистежувати для Людського дитинчати. Коли ж я висплюся? — сказала Багіра, позіхаючи. Але по очах видно було, що вона захоплена розвагою. — Я співатиму голим людям? Що ж, спробуємо.

Вона нахилила низько голову, щоб звук лунав далі, й протяжно закричала: «Доброго полювання!» Опівнічний вигук серед білого дня звучав жахливо, як для початку. Мауглі чув, як то слабшав, то знову дужчав і нарешті стихав протяжним виттям позад нього крик пантери. Він біг Джунглями і сміявся сам до себе. Хлопчик бачив, як усі вуглярі збилися докупи, як рушниця старого Бульдео затремтіла, мов банановий лист, і завертілася то в один, то в другий бік. Тоді Сірий Брат завів: «Іа-ла-хі! Іа-ла-ха!» — Ловецький Клич Зграї, коли вона жене нільгаї, велику сизу самку. Ніби з самісінького краю землі нісся цей звук усе ближче і ближче, поки нарешті обірвався коротким різким викриком. Інші три вовки відповіли йому, та так, що навіть сам Мауглі поклявся б, що галасує вся Зграя. Потім вони завели величну Вранішню Пісню Джунглів з найрізноматнішими трелями, переливами, руладами, знайомими всякому голосистому вовкові.

ВРАНІШНЯ ПІСНЯ ДЖУНГЛІВ

Ще мить тому нічну пітьму

Не смугували тіні.

Засяяв Схід — за нами слід,

І тінь біжить в долині.

І кожен з нас в ранковий час

Закличний голос чує:

«Спочинку доброго усім,

Хто наш Закон шанує!»

І хутро, й ріг забули сміх

У мороці нічному.

З усіх кінців Князі Лісів

Скрадаються додому.

В ріллю суху вженуть соху

Воли в ярмі тяжкому.

Із краю в край весь небокрай

Горить в огні страшному.

Мерщій в барлоги! Стрілу тривоги

Метнуло сонце в тишу.

Рипить, мов крук, сухий бамбук,

Трава тривожно дише.

Знемога й сон беруть в полон

І біг непевний став.

А в небі качур дико кряче:

«Людино, день настав!»

Були ми всі в рясній росі —

Тепер просохли боки.

Де буйвол пив — намул осів,

В глею сліди глибокі.

Зрадлива тьма: була — й нема»

А день біду віщує.

Тож клич летить: «Всі міцно спіть,

Хто наш Закон шанує!»

Просто неможливо передати те враження, яке справляла ця пісня, і неможливо передати й ту зневагу, що з нею чотири вовки вимовляли кожне її слово, чуючи тріскіт гілок під вагою людей, що квапливо деруться на верховіття, і безперервні заклинання й замови Бульдео. Потім звірі полягали й заснули, бо, як і всі істоти, що самі добувають собі їжу, вони любили певний порядок; до того ж, ніхто не зможе як слід працювати, не виспавшись.

Тим часом Мауглі долав милю за милею, пробігаючи по дев'ять миль за годину, і радів, що не ослаб після довгих місяців життя з людьми. Він думав лише про одне — звільнити Мессуа та її чоловіка з пастки, хоч яка б вона була; хлопчик мав природну недовіру до пасток. А згодом, думав Мауглі, він з верхом відплатить селу за себе.

Уже спустилися сутінки, коли Мауглі розгледів добре знайомі пасовища й дерево дхак, де його чекав Сірий Брат того ранку, коли він убив Шер-Хана. І хоч хлопчик сердився на весь людський рід та його звичаї, все ж він відчув, як щось здавило горло, і насилу перевів подих, вгледівши сільські покрівлі. Мауглі впало в очі, що всі жителі села повернулися з поля раніше, ніж звичайно, і не збиралися вечеряти, а галасували, скупчившись під сільською смоквою.

— Люди завжди чомусь ставлять пастки на людей, ніби інакше не можуть, — промовив Мауглі. — Дві ночі тому вони ловили Мауглі. Хоч мені здається, що відтоді пройшло багато дощів. А сьогодні ловлять Мессуа та її чоловіка. Завтра чи ще там через кілька ночей знов настане черга Мауглі.

Попід стіною він прокрався до хатини Мессуа. Заглянув у вікно. Мессуа лежала долі, рот у неї був заткнутий, руки й ноги скручені ременями; жінка важко дихала і стогнала. Чоловіка її прив'язали до яскраво розмальованого ліжка.

Двері хатини, що виходили на вулицю, були міцно замкнені, знадвору їх підпирали спинами три чи чотири чоловіки.

Мауглі дуже добре знав вдачу і звичаї селян. Хлопчик розумів, що поки вони їстимуть, сперечатимуться і палитимуть, то більш нічого не будуть робити, а як тільки наїдяться — стануть небезпечні. Незабаром прийде Бульдео, і якщо його супутники виконали свій обов'язок, старий мисливець розповідатиме дуже цікаві історії. Тому-то Мауглі вліз у вікно, нахилившись, поперерізав ремені, якими були зв'язані чоловік і жінка, витяг із рота Мессуа ганчір'я; потім пошукав, чи немає в хатині молока.

Мессуа майже збожеволіла від болю і страху (з самого ранку її били і шпурляли в неї камінням), і Мауглі ледве встиг своєчасно затулити рукою їй рот, щоб не закричала. Збентежений і розлютований чоловік Мессуа сів і почав вибирати землю та різне сміття із своєї закуйовдженої бороди.

— Я знала, я знала, що він прийде, — заридала нарешті Мессуа. — Тепер я певна — він мій син, — і вона пригорнула Мауглі до серця.

Досі Мауглі тримався спокійно, але тепер весь затремтів, і це здивувало його самого.

— Навіщо ці ремені? Чому вони тебе зв'язали? — запитав хлопчик, помовчавши.

— Щоб убити за те, що ми прийняли тебе як сина, за що ж іще, — сказав чоловік похмуро. – Подивись, я весь у крові.

Мессуа не сказала нічого, але Мауглі глянув на її рани, і чоловік та жінка почули, як хлопчик заскреготав зубами.

— Хто це зробив? — спитав він. — їм треба відплатити.

— Це діло всього села. Я був дуже заможний, мав багато скотини. От ми й стали чаклунами, давши притулок тобі.

— Я не розумію, хай розкаже Мессуа.

— Я давала тобі молоко, Нату, пам'ятаєш? — боязко сказала Мессуа. — Бо ти мій син, якого схопив тигр, і тому я дуже любила тебе. Селяни сказали, що я твоя мати, мати перевертня, і через те заслуговую смерті.

— А що таке перевертень? — запитав Мауглі. — Смерть я бачив.

Чоловік похмуро дивився, насупивши брови, а Мессуа засміялася.

— Бачиш, — сказала вона чоловікові, — я знала, я казала, що хлопчик — не чаклун. Він мій син, мій син!

— Син чи чаклуй — яка нам з цього користь, — відповів чоловік. — Ми вже приречені.

— Он там дорога в Джунглі, — Мауглі показав на вікно. — Ваші руки й ноги вільні. Тікайте.

— Ми не знаємо Джунглів, мій сину, так, як ти їх знаєш, — почала Мессуа. — Навряд чи зможу я втекти далеко.

— А чоловіки й жінки наздоженуть нас і притягнуть назад, — додав чоловік.

— Гм… — буркнув Мауглі, кінчиком ножа лоскочучи долоню. — Поки що я не хочу завдавати шкоди мешканцям села.

Але навряд чи вони переслідуватимуть вас. Незабаром їм доведеться подумати про інше. Ага! — І хлопчик підвів голову, прислухаючись до тупотіння і криків, що долинали знадвору, — нарешті вони відпустили Бульдео додому.

— Сьогодні вранці його послали убити тебе, — скрикнула Мессуа. — Ти зустрів його?

— Так, ми… я зустрів його. Бульдео розповість там дещо, а тим часом можна зробити багато. Тільки спершу я довідаюся, що в них на думці. Подумайте, куди б ви хотіли йти, і скажіть мені, коли я повернуся.

Мауглі вискочив у вікно й побіг уздовж сільського тину туди, звідки міг чути всі розмови біля дерева. Бульдео лежав на землі, кашляв і кректав, а всі інші його розпитували. Волосся старого мисливця розпатлалося, на руках і ногах виднілися подряпини, що їх дістав нещасний, видираючись на дерево. Він ледве здужав говорити і все ж відчував важливість свого становища. Час від часу мисливець бурмотів щось про чортів, про голосистих бісів, про перевертнів-чаклунів і цим ще більше збуджував цікавість юрби. Потім він зажадав води.

— Ба! — промовив Мауглі. — Балаканина, балаканина! Говоріть, говоріть! Люди — древні брати Бандар-Логам. Він полоскатиме рот водою, потім пускатиме дим, а після всього цього знов розповідатиме свої історії. Що й казати, страшенно мудре плем'я — ці люди. Вони не залишать жодного сторожа біля Мессуа, всі захочуть натоптати собі вуха казками Бульдео. Але що ж це — я теж стаю таким ледачим, як і вони!

Мауглі струснувся і шмигнув знову до хатини; наблизившись до вікна, він відчув, як хтось лизнув йому ногу.

— Мати, — озвався хлопчик (адже йому був добре знайомий цей язик), — що ти робиш тут?

— У лісі я чула пісні моїх дітей і пішла за тим, кого люблю найдужче. Жабенятко, я хочу побачити жінку, котра давала тобі молоко, — сказала Мати Вовчиця, вся мокра від роси.

— Вони зв'язали її і хочуть убити. Я перерізав вузли, і вона з своїм чоловіком піде Джунглями.

— Я проводжатиму їх. Я стара, але ще не беззуба. — Мати Вовчиця стала на задні лапи й заглянула у вікно темної хатини.

За хвилину вона безшумно скотилася, промовивши:

— Я дала тобі перше молоко, але Багіра каже правду: Людина кінець кінцем повертається до Людини.

— Можливо, — сказав невдоволений Мауглі, — але сьогодні мені цей слід не в думці. Зачекай тут, тільки не показуйся жінці.

— Ти ніколи не боявся мене, Жабенятко, — промовила Мати Вовчиця і заховалась у густій траві, а ховатися вона вміла добре.

— Ну, — сказав весело Мауглі, вскочивши у хатину, — вони всі сидять кругом Бульдео, і старий розповідає те, чого не було. Коли він скінчить свою балаканину, жителі села неодмінно прийдуть сюди з Червоною… з вогнем і спалять вас обох. Що ж ви надумали?

— Я розмовляла з чоловіком, — сказала Мессуа. — До Канхівари тридцять миль звідси, там ми зможемо піти до англійців…

— А вони якої Зграї? — спитав Мауглі.

— Не знаю. Англійці — білі, і, кажуть, правлять усією країною, і нікому не дозволяють спалювати людей або бити безневинного. Доберемося за ніч туди — врятуємось. Інакше ми умремо.

— Так живіть же! Жодна Людина не вийде вночі за ворота. Але що він робить? — Чоловік Мессуа стояв рачки в куточку хатини і копав землю.

— Тут у нього трохи грошей, — відповіла Мессуа. — Ми більше нічого не зможемо взяти з собою.

— Ах так… Гроші… речі, які переходять з рук у руки і ніколи не теплішають. Невже ці штучки потрібні і в інших місцях? — спитав Мауглі.

Чоловік Мессуа сердито глянув на хлопчика. — Це просто дурень, а ніякий не перевертень, — буркнув він. — На гроші я зможу купити коня. Ми так побиті, що далеко не втечемо, а за годину за нами кинеться все село.

— Ще раз кажу: вони не вирушать, поки я не дозволю. А відносно коня ти добре придумав, адже Мессуа стомлена.

Чоловік її підвівся, сховав останні рупії в кишеню. Мауглі допоміг Мессуа вилізти через вікно, і на свіжому нічному повітрі жінка пожвавішала. Але при зоряному світлі Джунглі здавалися їй дуже чорними і страшними.

— Знаєте дорогу на Канхівару? — прошепотів Мауглі.

Вони ствердно кивнули.

— Добре. Пам'ятайте — вам нічого боятися. І не варто поспішати. Тільки… тільки в Джунглях попереду або позад вас трошки співатимуть.

— Невже ти гадаєш, що ми вирушили б уночі в Джунглі якби не боялися вогню? Краще бути з'їденим звірами, аніж убитим людьми, — зауважив чоловік; Мессуа глянула на Мауглі і всміхнулася.

— Я запевняю вас, — повторив Мауглі так, як це робив Балу, сотий раз повторюючи Закон Джунглів якому-небудь неуважному дитинчаті, — запевняю, що жоден зуб у Джунглях не вишкіриться проти вас, жодна лапа не доторкнеться до вас. Ні Людина, ні звір не зупинить вас, поки ви не побачите Канхівари. Вас охоронятимуть. — Хлопчик квапливо обернувся до Мессуа і додав: — Він сумнівається, але ж ти віриш?

— О так, сину мій. Людина ти, дух чи вовк із Джунглів, я вірю тобі.

— Він злякається, почувши пісні мого племені, але ти впізнаєш їх і зрозумієш. А зараз ідіть не поспішаючи: квапитися нікуди. Ворота замкнуті.

Мессуа заридала і впала Мауглі в ноги, але він, весь тремтячи, підвів її. Тоді жінка кинулась хлопчикові на шию, навиваючи його різними ласкавими іменами, які тільки могла придумати. А чоловік з досадою дивився на свої поля і говорив:

— Ось хай ми дійдемо до Канхівари і мене вислухають англійці, я подам такий позов на браміна, на старого Бульдео та інших, що пущу їх усіх з торбами. Вони вдвоє заплатять за мої нескошені поля і за моїх негодованих буйволів. Я доб'юся правосуддя. Мауглі засміявся;

— Я не знаю, що таке правосуддя, але повернись сюди після дощів, і ти побачиш, що тут залишиться.

Мессуа з чоловіком вирушили в Джунглі. Мати Вовчиця вийшла із свого сховку.

— Іди за ними, — сказав Мауглі, — і сповісти всі Джунглі, що цих двох не можна чіпати. Поговори трохи, а я покличу Багіру.

Пролунало тихе протяжне виття — і зразу ж стихло. Мауглі побачив, як, здригнувшись, обернувся чоловік Мессуа, ніби збирався бігти назад у хатину.

— Іди, іди, — крикнув весело Мауглі. — Я ж казав, що вони співатимуть. Такий спів супроводитиме вас до самої Канхівари. Це милість Джунглів.

Мессуа квапила чоловіка, і щойно вони разом з Матір'ю Вовчицею зникли в нічній темряві, біля самих ніг Мауглі, наче з-під землі, виросла Багіра. Вона вся тремтіла від насолоди, впившись ніччю Племені Джунглів.

— Мені соромно за твоїх братів, — муркнула пантера.

— А що? Хіба вони погано співали для Бульдео? — запитав Мауглі.

— Занадто добре! Занадто добре! Вони навіть мене змусили забути свою гордість, і, — присягаюся зламаним замком, що звільнив мене, — я бігала Джунглями і співала так, наче раділа весні. Хіба ти не чув моїх співів?

— Я був зайнятий іншим. Спитай Бульдео, чи сподобалась кому пісня. Але де ж четвірка? Я хочу, щоб жоден з Людської Зграї не вийшов сьогодні за ворота.

— То навіщо ж тобі четвірка? — спитала Багіра, переступаючи з лапи на лапу; очі пантери горіли, і вона муркотіла голосніше, ніж завжди. — Я можу затримати їх, Братику. Чи не пора, зрештою, кого-небудь убити? Наслухавшись пісень і надивившись на людей, які деруться на дерева, я готова й пополювати. Та й що таке Людина — голий коричневий землекоп, безволосий і беззубий пожирач землі? Я скрадалася за нею цілий день, навіть опівдні, при яскравому денному світлі. Я підстерігала її, як вовки підстерігають оленів. Я Багіра! Багіра! Багіра! І як я граюся з власною тінню — так я гралася з тими людьми. Дивись! — Величезна пантера підстрибнула так, як стрибає кошеня за сухим листочком, що метляється над його головою: вона розмахувала лапами праворуч і ліворуч, аж повітря свистіло від тих помахів, і нечутно опускалася на землю, потім стрибала знову й знову. Весь цей час пантера чи то гарчала, чи то муркотіла, і голос її скидався на шумування в паровому казані. — Я — Багіра, сила кипить в мені темної ночі серед Джунглів. Хто витримає мій удар? Людське дитинча, одним ударом лапи я можу розплюснути тобі голову, як мертву жабу влітку.

— То вдар же! — сказав Мауглі мовою села, а не Джунглів. Звуки людської мови змусили Багіру миттю зупинитися і сісти на тремтячі лапи. Пантера сіла так, що її голова знов виявилась на одному рівні з обличчям хлопчика. І знов Мауглі дивився на неї так, як недавно дивився на збуджених братів, не зводячи погляду з її зелених смарагдових очей, аж поки в їхній глибині згасло червоне полум'я, як ото у відкритому морі зникає світло далекого маяка: хлопчик дивився доти, доки пантера опустила очі. Її похнюплена величезна голова майже торкнулася землі, і нарешті шорсткий червоний язик лизнув ногу Мауглі.

— Багіро, Багіро, Багіро, — шепотів хлопчик, ніжно погладжуючи спину пантери. — Заспокойся, заспокойся. Це ніч винна, а не ти.

— Це через нічні запахи, — каялась Багіра. — Повітря Джунглів ніби кличе мене. Але як ти довідався?

Відомо, що навколо індійського села повітря насичене різноманітними запахами, і на істоти, які мало не все сприймають нюхом, вони впливають так само, як музика і напої на людей. Мауглі декілька хвилин заспокоював пантеру; вона підгорнула лапи і, приплющивши очі, розляглася, мов кішка перед вогнем.

— Ти із Джунглів — і не в Джунглів, — озвалася нарешті вона. — Я всього-на-всього чорна пантера, але я люблю тебе, Братику.

— Щось довго вони балакають там під деревом, — почав Мауглі, не звертаючи уваги на її слова. — Мабуть, Бульдео багато нарозказував. Скоро вони підуть забирати з пастки жінку й чоловіка, щоб кинути їх у Червону Квітку. Але там зламаний замок — і кружало, де лежало. Хо-хо!

— Тепер слухай, — сказала Багіра. — В моїй крові вже немає лихоманки. Хай спробують застати там мене! Після зустрічі зі мною мало хто вийде з дому, адже мені не вперше попадати в клітку. Та й навряд чи зв'яжуть вони мене мотузками.

— Будь обачна, — засміявся Мауглі; він і сам став таким же безтурботним, як і пантера, що тільки-но шмигнула в хатину.

— Пхе, — запирхала Багіра, — тут пахне Людиною. Але ліжко таке самісіньке, як і в князівській клітці в Удейпурі. Тепер я ляжу.

Мауглі почув, як під вагою величезного звіра затріщала мотузяна сітка постелі.

— Присягаюся зламаним замком, що звільнив мене, селяни подумають, ніби спіймали непогану дичину. Іди та посидь зі мною, Братику. Разом гукнемо їм: «Доброго полювання!»

— Ні, у мене інша думка. Люди не повинні знати, що я до цього причетний. Побався сама. Я не хочу їх бачити.

— Хай буде так, — відповіла Багіра. — Та ось вони йдуть.

Нарада під смоквою край села ставала все гучніша. Скоро знявся дикий галас, і цілий натовп чоловіків та жінок кинувся вулицею; люди розмахували бамбуковими палицями, косами й ножами. Бульдео і брамін вели перед, а весь натовп біг за ними й кричав:

— Відьма й чаклун! Побачимо, якої вони заспівають, коли прикладемо їм розпечені монети. Запаліть покрівлю! Ми покажемо, як переховувати перевертнів. Спершу відлупцювати їх. Смолоскипи! Більше смолоскипів. Бульдео, розпечи цівку рушниці!

Трохи зам'ялися з дверима. Вони були добре замкнені, але натовп навалився на двері й вирвав їх геть. Світло смолоскипів залило кімнату, в якій, витягнувшись на весь свій зріст, схрестивши лапи й звісивши їх з одного кінця постелі, лежала Багіра, — чорна, мов смола, і страшна, мов пекло. Минуло кілька хвилин сповненої відчаю тиші, поки перші ряди людей задкували назад, до порога. В цей час пантера підвела голову й позіхнула солодко і навмисне повільно, — так вона позіхала завжди, коли хотіла образити когось рівного собі. її складчасті губи піднімались і відтягувались, червоний язик вигнувся, нижня щелепа відвисла так, що ви могли б заглянути в гаряче горло пантери й побачити величезні ікла; потім щелепи стулились і брязнули, мов металеві застібки скрині. Наступної миті вулиця опустіла. Багіра вистрибнула у вікно і вже стояла поряд з Мауглі. А охоплений панічним жахом натовп з криком і ревінням біг вулицею; спотикаючись і падаючи, селяни намагалися швидше дістатись до своїх хатин.

— Ніхто з них не ворухнеться до світанку, — спокійно сказала Багіра. — Що ж тепер робити?

Здавалося, село охопила німа тиша пообіднього сну, але, прислухавшись уважно, можна було почути, як риплять важкі скрині з зерном: їх пересували до дверей. Багіра казала правду: до самого ранку село не ворухнеться. Мауглі сидів замислившись, і його обличчя все хмурнішало й хмурнішало.

— Що я зробила? — спитала нарешті улесливо Багіра.

— Нічого, крім добра. Постережи їх до ранку, а я засну. — І Мауглі подався в Джунглі, впав на прискалок і проспав увесь день і ще ніч. Прокинувшись, хлопчик побачив коло себе Багіру, біля її ніг лежав щойно забитий олень. Пантера з цікавістю спостерігала, як Мауглі почав орудувати своїм ножем, як він їв і пив. Потім хлопчик обернувся і сперся підборіддям на руки.

— Чоловік і жінка щасливо дісталися до Канхівари, — сказала Багіра. — Твоя мати передала звістку Чілею. Ще до півночі після звільнення вони знайшли коня і поїхали дуже швидко. Хіба це погано?

— Добре, — відповів Мауглі.

— А Людська Зграя не ворухнулася, аж поки вранці піднялося високо сонце; потім селяни попоїли і швидко розбіглися по своїх домівках.

— Чи не бачили вони випадково тебе?

— Може, й бачили, бо на світанні я валялася в куряві біля воріт і тихенько муркотіла. Тепер, Братику, нам більше нічого робити. Ходімо полювати зі мною і з Балу, він знайшов нові вулики і хоче показати їх тобі. Всім нам хочеться, щоб ти залишився з нами. Не дивися так на мене: такого погляду навіть я боюся. Пам'ятай: чоловіка й жінку не кинуть у Червону Квітку, а в Джунглях усе гаразд. Хіба не правда? Забудьмо Людську Зграю.

— Забудемо її, але трохи пізніше. А де сьогодні вночі пасеться Хаті?

— Де прийдеться і Мовчальник нікому про те не звітує. А хіба що? Що може зробити Хаті такого, чого ми не зуміємо?

— Накажи Хаті з його трьома синами з'явитися сюди до мене.

— Знаєш, Братику, незручно казати Хаті «іди», «прийди». Пам'ятай, він Повелитель Джунглів, і, перш ніж Людська Зграя змінила вираз твого обличчя, Хаті навчив тебе Владичних Слів Джунглів.

— Мені це байдуже! Тепер у мене є Владичне Слово для нього. Накажи йому негайно прийти до Мауглі-Жабеняти. Якщо ж він не послухається одразу, звели йому прийти поговорити про розорення полів Буртпора.

— Про розорення полів Буртпора, — кілька разів повторила Багіра, щоб не забути. — Я іду. В найгіршому випадку Хаті розгнівається — і тільки. А я пожертвувала б місячним полюванням, аби лише почути Владичне Слово, що змусить Мовчальника щось зробити.

Пантера пішла, залишивши Мауглі, який з несамовитою люттю втикав ніж у землю. Хлопчик ніколи в житті не бачив людської крові і — що було для нього важливіше — ні разу не чув її запаху до тих пір, поки понюхав кров на мотузках, якими була зв'язана Мессуа. Мессуа поводилася з хлопчиком ласкаво; Мауглі ж у міру свого почуття любові любив Мессуа так само гаряче, як ненавидів решту людського роду. Та, незважаючи на свою ненависть до балачок людей, до їхнього боягузтва й жорстокості, хлопчик нізащо в світі не позбавив би життя Людину, щоб іще раз відчути жахливий запах крові. Мауглі склав простіший, зате досконаліший план; подумавши про те, що це одна з вечірніх розповідей Бульдео під смоквою навела його на таку думку, хлопчик засміявся.

— Це й справді Владичне Слово, — шепнула Багіра на вухо хлопчикові, — слони паслися біля річки і зразу ж послухалися, наче буйволи. Глянь, ось вони йдуть.

Хаті та його три сини, як і завжди, підійшли мовчки, без жодного звуку. Річковий мул ще не обсох на їхніх боках; Хаті йшов, задумливо дожовуючи зелене стебло банана, зрізане іклами. Але кожен м'яз величезного тіла старого слона показував Багірі, здатній помічати все довкола, що це не Повелитель Джунглів розмовляє з Людським дитинчам, а той, хто боїться, прийшов до того, хто не знає страху. Перевалюючись із боку на бік, услід за батьком йшли три сини.

Мауглі не встиг підвести голову, як Хаті сказав йому: «Доброго полювання». Перш ніж озватися, хлопчик змусив старого слона довго переступати з ноги на ногу, похитуватись і струшуватись. А заговоривши, Мауглі звернувся не до слонів, а до Багіри:

— Розповім тобі, що мені вдалося почути від мисливця, за яким ми ганялися. Мова йде про одного старого і мудрого слона… Той слон попав у пастку, і гострий кілок обідрав йому шкуру від ступні аж до самого плеча, залишивши білий слід. — Мауглі підняв руку, і, коли Хаті повернувся, при світлі місяця на його боці було ясно видно довгий білий шрам, наче старого слона хльоснули розпеченим залізом.

— Люди витягли його із пастки, — провадив Мауглі, — але могутній слон розірвав мотузки, втік і переховувався, поки зажила його рана. Згодом якось уночі він прийшов на поля цих же мисливців. Тепер я пригадую, що у слона було три сини. Все це трапилося багато-багато дощів тому і дуже далеко звідси, на полях Буртпора. Що ж сталося з цими полями до наступних жнив, Хаті?

— Я скосив їх з моїми синами, — відповів Хаті.

— А потім, коли їх знову зорали? — спитав Мауглі.

— Їх більше ніколи не орали, — відповідав Хаті.

— А що ж сталося з людьми, які жили поблизу зелених полів? — запитував Мауглі.

— Вони втекли.

— А з хатинами, в яких спали люди? — запитував Хлопчик.

— Ми вщент поламали їхні покрівлі, а потім прийшли Джунглі і поглинули стіни, — відповів Хаті.

— А потім же що? — спитав хлопчик.

— Джунглі зайняли весь простір, який я можу пройти за дві ночі із заходу на схід, і за три – з півночі на південь. Ми напустили Джунглі на п'ять сіл; у цих селах, на стернях і на ріллі, немає й понині жодної Людини, яка б збирала там собі їжу. Отак ми спустошили поля Буртпора, я і мої три сини. А тепер скажи мені, Людське дитинча, як ти про це дізнався? — спитав Хаті.

— Сказала одна Людина. Виходить, що навіть Бульдео іноді каже правду. Славно зроблено, Хаті з білим шрамом, але на другий раз треба зробити ще краще, бо цим керуватиме Людина. Ти знаєш село Людської Зграї, яке вигнало мене? Його жителі ледачі, дурні й жорстокі, вони розважаються своїми ротами і вбивають слабшого себе не для їжі, а задля втіхи. Наситившись, ці люди вкидають у Червону Квітку своїх одноплемінників, – я бачив це на власні очі. Вони не повинні більше тут жити. Я їх ненавиджу.

— Так убий їх, — підбираючи жмуток трави і струшуючи її об свої передні ноги, озвався молодший із синів Хаті і знов відкинув геть траву, а його маленькі червоні очі боязко забігали.

— Навіщо мені білі кістки? — сердито відказав Мауглі. — Хіба я вовченя, щоб бавитися на сонці закривавленим черепом? Я вбив Шер-Хана, і його шкура лежить на Скелі Ради; але… але я не знаю, де подівся Шер-Хан, і мій шлунок усе ще порожній. Тепер я візьму те, що можу мацати й бачити. Напусти Джунглі на село, Хаті!

Багіра здригнулась і прищулилася. Коли б дійшло до найгіршого, вона б промчала сільською вулицею поміж натовпу, б'ючи праворуч і ліворуч, або напала звечора на орачів; але думка про знищення цілого села на очах у всіх людей і звірів лякала її. Тепер пантера збагнула, навіщо Мауглі послав її по Хаті: ніхто, крім старого слона, не міг розпочати й витримати таку війну.

— Хай вони втечуть, як повтікали люди з полів Буртпора, щоб тільки дощ борознив їхні лани, а його шум між листям замінив хурчання сільських прядок; щоб Багіра і я спали в хатині браміна, а олені пили із ставків за храмом. Напусти Джунглі, Хаті!

— Але я… але ми не сварилися з ними. Адже нам треба розлютуватися, щоб напасти на місця, де сплять люди, — нерішуче сказав Хаті.

— Невже тільки ви їсте траву в Джунглях? Женіть туди свої племена. Хай олені, свині й кабани пасуться там. Слони не повинні й появлятися поки не будуть спустошені поля. Напусти Джунглі на них, Хаті!

— А вбивати не треба? Мої ікла закривавилися під час розорення полів Буртпора, і я не хочу знов чути такий запах.

— Я теж не хочу. Не хочу навіть, щоб кістки людей валялися на нашій чистій землі. Хай вони втечуть і пошукають собі нове лігвище, їм не можна залишатися тут! Я бачив і нюхав кров жінки, яка давала мені їсти, жінки, що її люди хотіли вбити через мене. Тільки пахощі трави, що виросла біля їхніх порогів, можуть заглушити той запах. Він палить мені рот. Напусти на них Джунглі, Хаті — А! — промовив Хаті. — Так само пекла і моя рана, аж поки я побачив, як щезло під весняною порослю село… Розумію. Твоя війна стане нашою війною. Тепер ми напустимо Джунглі.

Мауглі ледве перевів подих, — він весь тремтів від ненависті і люті, — як раптом місце, де стояли слони, опустіло і тільки охоплена жахом Багіра дивилась на хлопчика.

— Присягаюсь зламаним замком, що звільнив мене, — озвалася, нарешті, чорна пантера. – Невже ти та сама гола істота, за яку я заступалася перед Зграєю, як тільки ти заявився у Джунглях? Повелителю Джунглів, коли я зовсім знесилію, подай голос за мене, за Балу, за всіх нас. Ми цуценята в порівнянні з тобою, зламана гіллячка під ногою, молоді осиротілі лані.

Думка про те, що Багіра — осиротіла лань, розсмішила Мауглі; хлопчик задихався, ридав, сміявся, аж поки, зрештою, стрибнув в озеро, щоб отямитися. При світлі місяця він плавав і плавав, пірнав, ніби справжня жаба.

Тим часом Хаті і його три сини розійшлися в чотирьох різних напрямках — на північ і на південь, на захід і схід — мовчки попрямували через долини. Вони не зупинялись цілих два дні, тобто пройшли не менше шістдесяти миль Джунглями, і за кожним їхнім кроком та рухом хобота стежили й обговорювали все Манг, кажан, Чіля, Мавпяче Плем'я і всі птахи. Зрештою, слони захотіли їсти і паслися спокійно з тиждень. Хаті і його три сини де в чому схожі на Каа, кам'яного пітона: вони ніколи не поспішають без потреби.

На кінець другого дня в Джунглях поширилась чутка (хто її пустив, невідомо), ніби найкраща вода і їжа в такій-то і такій-то долині. Кабани, які не вагаючись підуть хоч на край світу, аби лиш добре попоїсти, вирушили перші, долаючи скелі; за ними рушили олені, за оленями дрібні лисиці, що поїдають мертвечину; разом з ними покинули свої місця широкоплечі антилопи-нільгаї, а за нільгаями почали вилазити із своїх боліт дикі буйволи. Стада розбрелися повсюди, паслися, пили і знову поверталися щипати траву. Будь-яка дрібниця могла сполохнути тварин, але кожного разу, як тільки виникала тривога, один хтось підвищував голос і заспокоював усіх. То Caгі, дикобраз, приносив звістку про чудовий корм, який можна знайти трохи далі; то Манг весело кричав, пролітаючи над галявиною і показуючи, що попереду нема нікого; то Балу, набивши повний рот коренів, плентався повз нерівний ряд тварин і, чи то лякаючи, чи то жартуючи, завертав тварин, куди треба. Чимало звірів утекло, а деякі з них, утративши цікавість, відставали від гурту, але багато йшло вперед. Днів через десять картина змінилася: олені, свині і нільгаї паслися в колі радіусом восьми-дев'яти миль, а кругом них бродили хижаки. Село з навколишніми дозріваючими полями було в самому центрі, і посеред нив сиділи люди на мачанах — це помости на чотирьох стовпах, на зразок голубників, зроблені для того, щоб лякати птахів та інших злодіїв. З оленями вже не церемонилися; хижаки йшли за ними і підганяли з усіх боків.

Була темна ніч, коли Хаті і його три сини вийшла з Джунглів і хоботами попідломлювали стовпи мачанів, і вони падали, наче зламані болиголови. Люди, звалившись з мачанів, чули, як глухо ревуть слони. Нарешті прорвався авангард збожеволілих від страху оленів, налетів на пасовища і сільські поля; услід за оленями прибігли гострокопиті кабани і перерили все, що залишилося після оленів. Час від часу вили вовки, і сполохані стада відчайдушно металися туди й сюди, витолочуючи молодий ячмінь і руйнуючи береги зрошувальних каналів. На світанку в одному місці прорвалося коло обложених. Хижаки подалися назад, залишивши відкритою дорогу на південь, і туди ринули олені. Тільки найхоробріші залягли в гущавині, щоб наступної ночі докінчити пашу.

Але в цілому звірі зробили своє. Глянувши вранці на поля, селяни побачили, що урожай пропав. А це означало смерть, якщо вони не залишать села, — адже і без того голод щороку був так близько від них, як і Джунглі. Коли вигнали на пасовища буйволів, голодні тварини побачили, що олені дочиста з’їли траву, і майнули в Джунглі до своїх диких товаришів. Не встигло стемніти, як два чи три сільських поні вже лежали в стійлах з розбитими головами. Тільки Багіра здатна нанести такі удари, одна вона могла відважитись так сміливо виволокти на середину вулиці останній труп.

Тієї ночі жителі села не зважились розвести в полі вогонь, і Хаті та його три сини бродили ланами, знищуючи все уціліле, — а кожен знає, що не варто шукати чого-небудь там, де побував Хаті. До дощів люди вирішили харчуватись зерном, залишеним на насіння і, звісно, трохи заробляти в наймах, поки надолужать втрачене. Та поки торговець хлібом думав про свої корзини, наповнені зерном, і високі ціни на хліб, гострі ікла Хаті підкопували ріг глиняної хатини і розривали обмазаний коров'ячим гноєм лозовий засік з дорогоцінним зерном. Після того як виявили цю пропажу, брамін вирішив, що надійшла його черга сказати своє слово. Та марно він молився своїм богам. Можливо, говорив брамін, жителі села, самі того не знаючи, образили яке-небудь божество Джунглів — адже всі Джунглі проти них, в цьому немає сумніву. Мешканці села відрядили посланця по ватажка одного з недалеких племен гондів, малорослих мудрих чорношкірих мисливців — тих самих мешканців Джунглів, предки яких були найстародавнішим народом Індії і в давнину володіли всією країною. Потерпілі пригостили гонда всім, чим могли; він стояв на одній нозі з увіткнутими в жмуток чуприни двома-трьома отруйними стрілами, тримав у руках лук і напівзлякано й напівзневажливо позирав на заклопотаних селян і на їхні спустошені поля.

Селяни хотіли знати, чим вони накликали на себе гнів своїх старих богів і які треба принести жертви. Гонд мовчки взяв пагін карели — лози, що родить дикі гарбузи, — і перед очима червоного індійського божества заплів ним двері храму. Потім він махнув рукою в бік Канхівари і повернувся у гущавину, дивлячись, як Племена Джунглів ідуть своїм шляхом. Гонд знав, що лише білі можуть відвернути нашестя Джунглів.

Не варто було запитувати, що це означало. Дикий гарбуз ростиме там, де вони поклонялися своєму богові, і що швидше вони втечуть звідси — то краще.

Але не так-то легко залишити насиджені місця. І люди жили там, поки влітку знаходили таку-сяку їжу. Вони пробували збирати горіхи в Джунглях, але тіні з палючими очима підстерігали їх увесь час і з'являлися перед ними навіть опівдні. Коли селяни, охоплені страхом, утікали до своїх стін, вони бачили на стовбурах дерев, повз які проходили не більше п'яти хвилин тому, подряпини — сліди великих кігтистих лап. Що довше люди залишалися в селі, то смілішали дикі звірі і з ревінням бігали на пасовищах біля Вайнгунги. Жителі села не наважувались лагодити і заплітати проломи в стінах порожніх хлівів, їх доламували кабани, а повзучі рослини з вузлуватими стеблами пнулися услід за ними, простягаючи свої коріння на новозахоплену землю; а шорстка трава їжилася вслід за ліанами. Першими залишили село безсімейні. По всіх далеких і близьких місцях рознесли вони вісті про те, що село приречене на загибель. Хто може боротися проти Джунглів, говорили вони, або проти богів Джунглів, коли навіть сільська кобра залишила свою нору під смоквою?

Стосунки мешканців села з навколишнім світом припинялися в міру того, як вужчали і зовсім зникали протоптані стежки. І, слухаючи, як сурмить уночі Хаті з синами, селяни, нарешті, перестали хвилюватися: їм нічого було втрачати. Землю і насіння — все в них забрали; навколишні поля вже змінювали свої обриси, і настав час звернутися за допомогою до англійців у Канхівару.

За звичкою, жителі села не поспішали, а відкладали втечу з дня на день, поки їх застали перші дощі. Драні покрівлі протікали, на пасовищах стояла вода, і після літньої спеки забуяла зелень. Тоді знялися всі: чоловіки, жінки і діти брели під густим дощем і все ж оглядалися, щоб кинути прощальний погляд на рідні оселі.

І коли остання сім'я з своїм скарбом вийшла за ворота, селяни почули, як за стінами падають крокви й очеретяні покрівлі. Люди угледіли, як на мить блиснув гладкий схожий на змію хобот, розкидаючи почорнілий очерет. Хобот зник — і знову щось затріщало, почувся крик. Хаті зривав покрівлі з хатин так само, як ви зриваєте водяні лілії. Раптом одна кроква ударила старого слона. Цього було досить, щоб Хаті напружив усю свою силу, — адже з усіх мешканців Джунглів найбільш схильний руйнувати розлючений слон. Брикнувши ногою, Хаті ударив по глиняній стіні. Розвалена глина, змішуючись з дощовою водою, потекла жовтими потоками. Старий слон ревів і метався вузькими вулицями, то ліворуч, то праворуч навалювався на хатини, трощачи двері й збиваючи карнизи. А позад Хаті, як і тоді на полях Буртпора, лютували його несамовиті три сини.

— Джунглі поглинуть ці шкаралупки, — пролунав спокійний голос серед руїн. — Треба взятися за зовнішню огорожу. — І змоклий під дощем Мауглі зіскочив із стіни, що похитувалася, мов стомлений буйвол; по голих плечах і руках хлопчика стікала вода.

— На все свій час, — крикнув Хаті. — О, мої ікла були червоні в Буртпорі! До зовнішніх стін, діти! Головою! Всі разом! Починайте!

І всі четверо вдарили разом. Зовнішня стіна похитнулася, тріснула і повалилась. Онімілі з жаху селяни побачили в проломі вимазані в глину голови руйнівників. Тоді люди кинулися вниз долиною, не маючи ані притулку, ані їжі. А в їхньому селі все крушилось, топталося, ламалось і руйнувалося до останку.

Через місяць те місце вбралося ніжною зеленню. А коли ущухли дощі, там, де півроку тому чорніла зорана земля, в усій своїй красі розкинулися буйні Джунглі.

ПІСНЯ МАУГЛІ ПРОТИ СВОЇХ ОДНОСЕЛЬЦІВ

За образу, за кривду й безглузді погрози

Напущу я на вас невідчепнії лози!

Стріхи зникнуть під ними,

І крокви впадуть,

І гіркою, гіркою карелою

Двори поростуть!

Біля ваших воріт завиватиме звір.

А у житницях ваших повисне вампір!

І змія невсипуща

Сяде стражем на під,

І на вашому ложі гіркої карели

Вистигатиме плід!

До схід місяця ждіте моїх посланців —

Ви почуєте пісню незримих бійців!

Лютий вовк тепер буде

У вас в пастухах.

І насіння гіркої, гіркої карели

На ваших ланах!

І я витопчу хліб у полі на пні,

І буде ваш голод — данина мені!

Дикий олень пооре

Несіяний клин,

І пагони буйні вам пустить карела

Гірка, мов полин!

Я лози повзучі на вас нацькував,

Я Джунглі на ваші хатини наслав!

Дерева повстануть,

І крокви впадуть,

І стебла гіркої, гіркої карели

Пустир заплетуть!

Інші цікаві казки

Рейтинг@Mail.ru Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!