Мауглі. Полювання Каа

Автор: Кіплінг Р.

Мауглі. Полювання Каа
Он бач, як вилискують плями в пантери,

як роги у буйвола сяють!

Тож знай, що охайність — це прояв снаги,

а сильних завжди поважають.

Якщо бик тебе вдарив рогами а чи олень ногою копнув —

Не скавчи і не йди нам жалітись:

вже не раз про те кожен з нас чув.

Чужих дітлахів ти не кривди —

вітай їх, мов рідних сестричку і брата:

Хоч самі вони кволі й незграбні,

та ведмедиця, може, в них мати.

«Нема мені рівних!» — піймавши звіринку,

дурне і зухвале щеня вже кричить.

Та Джунглі великі, щеня ж бо маленьке,

Хай згадає про це і мовчить.

З повчань Балу

Все, про що ми тут оповімо, сталось за деякий час до того, як Мауглі вигнали з Сіонійської Вовчої Зграї і він помстився Шер-Ханові. Це було в ті дні, коли Балу навчав його Закону Джунглів. Великий, поважний, старий бурий ведмідь був дуже задоволений з такого спритного учня, бо вовченята вивчають у Законах Джунглів лише те, що стосується виключно їхньої Зграї і їхнього Племені, й одразу розбігаються, як тільки можуть повторити Мисливський Вірш: «Ноги, що ступають нечутно, очі, що бачать у темряві, вуха, що чують найменший подих лісового вітру з глибини свого лігва, і гострі білі зуби — все це ознаки наших братів, окрім шакала Табакі та гієни, яких ми ненавидимо». Але Мауглі, Людському дитинчаті, довелось вивчити набагато більше. Іноді Багіра, чорна пантера, гуляючи Джунглями, забігала глянути, що поробляє її улюбленець, вона муркотіла й слухала, притуливши голову до дерева, як Мауглі відповідає Балу свій щоденний урок.

Хлопчик лазив по деревах майже так само добре, як плавав, а плавав майже так само добре, як бігав. Тому Балу, законовчитель, навчав його тепер усіх Законів лісу й води: як відрізнити суху гілку від здорової; як з пошаною розмовляти з дикими бджолами, коли лізеш до їхнього вулика на п'ятдесят футів від землі; що казати Мангу, кажанові, коли ненароком потурбуєш його на гілці вдень; як попереджати водяних гадюк, перед тим як стрибнути в озеро. Ніхто в Джунглях не любить, щоб його турбували, і всі вони завжди готові дати гарту непроханому гостеві. Мауглі вивчив також Ловецький Клич Чужинця, який треба голосно повторювати доти, поки одержиш на нього відповідь, — це в тих випадках, коли хтось із мешканців Джунглів полює поза межами своїх володінь. У перекладі цей Клич означає: «Дозвольте мені тут пополювати, бо я голодний». А відповідь звичайно така: «Полюй, але не для забави, а тільки для їжі».

Самі бачите, як багато доводилось Мауглі вчити напам'ять, і він дуже стомлювався, повторюючи те ж саме сотні разів. Одного разу, коли Мауглі одержав від свого вчителя доброго ляща, й, сердитий, втік у ліс, Балу сказав Багірі:

— Людське дитинча — це Людське дитинча, і воно повинне вивчити всі Закони Джунглів.

— Але поглянь, яке воно маленьке! — заперечила чорна пантера, що напевно розпестила б Мауглі, коли б виховання доручено їй. — Як може його маленька голова вмістити всі твої довгі речення?

— А хіба є в Джунглях настільки мале створіння, що його не можуть убити? Нема. Ось чому я вчу його всіх наших Законів і б'ю легенько, коли він забуває.

— Добре собі легенько! Хіба ти з твоїми залізними лапами розумієш, що таке легенько? — промурчала Багіра. — Сьогодні в нього все обличчя у синцях від твоїх легеньких дотиків. Соромся!

— Краще нехай я, люблячи, наставлю йому синців, аніж він постраждає коли-небудь через своє неуцтво, — запально відповів Балу. — Тепер я вчу дитинча Владичного Слова Джунглів, яке захистить його від птахів, гадюк і всіх чотириногих мисливців, крім його власної Зграї. Якщо тільки він запам'ятає ці слова, то зможе зажадати захисту у кожної істоти в Джунглях. Хіба це не варто легенького стусана?

— Ну, гаразд, але гляди ж не вбий Людського дитинчати. Це тобі не стовбур, щоб гострити об нього свої тупі пазури! А що то за Владичні Слова? Я хоч і звикла сама допомагати, а не просити допомоги, але мені цікаво було б їх почути. — І Багіра, піднявши лапу, з гордістю подивилась на свої сталево – сині, чудово загострені пазури.

— Я покличу Мауглі, і він тобі їх скаже, якщо схоче. Йди сюди, Братику!

— У мене в голові гуде, як у бджолиному дуплі, — відповів зверху похмурий голос, і Мауглі, дуже сердитий, обурений, сковзнув з дерева. Ставши на землю, він додав: — Я зліз заради Багіри, а зовсім не заради тебе, старий, гладкий Балу!

— А мені байдуже, — сказав Балу, хоч слова хлопця образили і засмутили його. — Ну, повтори Багірі Владичні Слова Джунглів, яких я навчив тебе сьогодні.

— Для якого племені? — спитав Мауглі, радіючи, що може визначитись. — У Джунглях багато мов. Я знаю їх усі!

— Дещо ти знаєш, але далеко – далеко не все. От бачиш, Багіро, від них не сподівайся дяки. Не було ще випадку, щоб хоч одне вовченя прийшло до Балу подякувати за науку! Ну ти, великий вчений, скажи мені Слово всіх Ловецьких Племен.

— Ми з вами однієї крові — ви і я, — сказав Мауглі, вимовляючи ті слова по-ведмежому, як то звичайно роблять Ловецькі Племена.

— Добре. Тепер — Пташиних.

Мауглі повторив ті самі слова і свиснув шулікою в кінці речення.

— Тепер для Зміїного Племені! — попросила Багіра.

На відповідь почулося сичання, яке зовсім неможливо змалювати. А потім Мауглі, радіючи, що так відзначився, підстрибнув, наплескав у долоні, скочив Багірі на спину, сів там боком і почав лупцювати ногами по лискучій шкірі, перекривляючи на всі лади Балу.

— Славно, славно! Це варте легеньких стусанів, — ніжно промовив бурий ведмідь. — Настане час, коли ти мене добрим словом згадаєш.

Потім він обернувся до Багіри й почав розповідати їй, як він випросив Владичні Слова у Хаті, дикого слона, який добре знався на Законах, і як Хаті водив Мауглі до озера, щоб він перейняв там Зміїне Слово від водяної змії, бо сам Балу не міг його вимовити; тепер уже Мауглі забезпечений від усяких випадковостей у Джунглях; ні змія, ні птах, ні звір не скривдять його.

— Тепер йому нікого боятись! — закінчив Балу, поважно плескаючи себе по гладкому волохатому череву.

— Окрім власного племені, — промурмотіла собі під ніс Багіра, а потім голосно озвалась до Мауглі: — Побережи мої ребра, Братику! Чого це ти гопцюєш?

Мауглі намагався привернути їхню увагу, щоб вони його вислухали. Він смикав за хутро на плечах Багіри і щосили лупцював її ногами. Коли ж Балу і чорна пантера замовкли, він загорлав на весь голос:

— У мене буде своя славна Зграя, і я водитиму її по деревах цілими днями.

— Це що за дурна витівка, маленький вигаднику? — спитала Багіра.

— Так, і ми будемо кидати гілля і всяку негідь на старого Балу, — продовжував Мауглі. — Вони мені обіцяли. Ой!

— Ух! — величезна лапа Балу стягла Мауглі із Багіриної спини, і хлопчик, лежачи між передніми лапами ведмедя, побачив, що Балу розлютився.

— Мауглі, — сказав Балу, — ти мав розмову з Бандар-Логами, з мавпячим Племенем?

Мауглі глянув на Багіру: чи не сердиться й вона? І побачив, що очі пантери світяться, мов два нефрити.

— Ти був у Мавпячого Племені — у сірих мавп, що не визнають Закону і їдять все? Яка ганьба!..

— Коли Балу вдарив мене по голові, — промовив Мауглі (він усе ще лежав на спині), — я втік; сірі мавпи злізли з дерев і пожаліли мене. Нікому іншому не було до мене діла…

Він стиха сьорбнув носом.

— Тебе пожаліло Мавпяче Плем'я! — закричав Балу. — О спокій гірського потоку! О прохолода літнього сонця! Ну, а далі, далі що було, Людське дитинча?

— А потім… потім вони дали мені горіхів та інших ласощів і… і взяли мене за руки та й понесли аж на верхівку дерева. Вони казали, що я їм брат по крові, тільки без хвоста, і ще канали, що я коли-небудь стану в них Ватажком…

— У них не буває Ватажка, — відповіла Багіра. — Вони брешуть. Вони завжди брешуть!

— Вони були такі приязні й запрошували, щоб я знову до них прийшов. Чому мене не пускають до мавп? Вони так само, як і я, стоять на двох ногах! Вони не б'ють мене боляче лапами. Вони бавляться цілими днями. Пустіть мене до них! Бридкий Балу, пусти мене! Я хочу з ними ще побавитись!

— Послухай-но, Людське дитинча! — почав ведмідь, і голос його розлігся, як грім задушливої ночі. — Я навчив тебе Закону Джунглів, спільному для всіх племен, за винятком Мавпячого Племені, що живе на деревах. У них немає Законів. Вони — вигнанці. У них немає навіть власної мови, і вони користуються краденими словами, які підслуховують, сидячи вгорі на гілках і підглядаючи: за нами. Наші шляхи різні. Вони живуть без Ватажка. Вони нічого не пам'ятають. Вони чваняться, верзуть дурниці і думають, що вони — велике плем'я, покликане зробити великі діла в Джунглях, а впаде горіх, і настрій їхній одразу змінюється, вони починають реготати й забувають про все на світі. Ніхто в Джунглях з ними не спілкується. Ми не п'ємо там, де п'ють мавпи; ми не ходимо туди, куди вони ходять; ми не полюємо там, де вони полюють; ми не вмираємо там, де вони вмирають! Чи чув ти коли-небудь, щоб я хоч словом згадав цих Бандар-Логів?

— Ні, — прошепотів Мауглі, бо як тільки Балу скінчив, у лісі запанувала мертва тиша.

— Мешканці Джунглів ніколи про них не думають і не говорять. Їх дуже багато, вони злі, неохайні, безсоромні і бажають, — якщо тільки в них є яке-небудь постійне бажання, — звернути на себе увагу мешканців Джунглів. Але ми не помічаємо їх навіть тоді, коли вони жбурляють нам на голови горіхи і всяке паскудство…

Балу не встиг цього промовити, як зверху сипнула ціла злива горіхів та гілок, і вони почули верещання, виття і побачили, як високо між тонкими гілками плигають розлючені мавпи.

— Мавпяче Плем'я заборонене, — сказав Балу, — заборонене для мешканців Джунглів. Пам'ятай про це!

— Заборонене, — додала Багіра. — Але я була певна, що Балу давно вже тебе попередив…

— Я… я… Та мені й на думку не спадало, що він буде бавитись з такою поганню. Бандар-Логи! Тьху!

Знову злива горіхів та гілок посипалась їм на голови. Балу і Багіра швидко подалися геть, захопивши з собою Мауглі.

Все, що Балу сказав про мавп, була чистісінька правда. Вони живуть на верхівках дерев, а оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то мавпам не доводиться стикатися з мешканцями Джунглів. Зате, коли мавпам трапляється побачити хворого вовка, чи пораненого тигра, чи ведмедя, вони його мордують, кидають на звірів горіхи й гілки, аби якось розважитись і разом з тим звернути на себе увагу. Потім вони починають верещати, горланять свої безглузді пісні, кличуть мешканців Джунглів до себе на дерева, хай, мовляв, спробують помірятися з ними силою; або через якусь дурницю починають бійку між собою і лишають своїх мертвих родичів там, де їх могли б побачити мешканці Джунглів. Вони весь час збираються обрати собі ватажка, виробити свої власні закони і звичаї, але ніколи цього не роблять, бо на другий день усе забувають; от вони й вигадали на велику втіху собі приказку: «Те, про що Бандар-Логи мріють сьогодні, Джунглі зрозуміють завтра». Жоден звір не може дістатися до них, але, з другого боку, ніхто й не звертає на них уваги. Ось чому вони були такі задоволені, коли Мауглі прийшов до них побавитись і коли: пізніше почули, як розгнівався на хлопчика Балу.

Все й скінчилось би на цьому, бо вдача Бандар-Логів така, що зацікавити їх надовго ніщо не може, але одній мавпі спала на думку, як їй здалося, чудова ідея, і вона почала запевняти інших, що Мауглі буде надзвичайно корисний їхньому племені, бо він уміє сплітати гілля докупи для захисту від вітру: отже, коли вони його спіймають, то він навчить і їх те робити. І справді, Мауглі несвідомо перейняв навички свого батька-лісоруба і часто майстрував іграшкові хатинки з опалого гілля, не замислюючись навіть над тим, як він навчився цього. А мавпи, стежачи за ним з дерев, страшенно захопились такою грою. Тепер, казали вони, у них неодмінно буде свій ватажок, і вони стануть найрозумнішим племенем Джунглів, таким розумним, що всі звернуть на них увагу і заздритимуть їм!

Надумавши це, вони почали дуже тихо пробиратись крізь Джунглі за Балу, Багірою та Мауглі, аж доки ті лягли опівдні спочивати. Мауглі, якому було дуже соромно за свої вчинки, заснув між Багірою і Балу, вирішивши не мати більше до діла з Мавпячим Племенем.

Раптом він крізь сон відчув, як чиїсь сильні, шорсткі, маленькі руки вхопили його за руки й ноги; перед очима промайнули зелені галузки; і нарешті Мауглі здивовано побачив крізь розгойдані гілки дерев, як Балу підхопився на ноги з таким страшним ревом, що, мабуть, сполошив усі Джунглі, а Багіра, вищиривши зуби, стрибнула на дерево.

Бандар-Логи радісно заверещали і кинулись на верхні гілки, куди Багіра не могла дістатись. Всі вони кричали:

— Вона звернула на нас увагу! Багіра звернула на нас увагу! Всі Джунглі захоплені від нашої спритності й винахідливості!

Потім вони почали свій політ, а стрибки мавп з дерева на дерево — це така річ, яку неможливо описати. Вони мають там свої постійні шляхи вздовж і впоперек, свої спуски й підйоми, прокладені на висоті п'ятдесяти — сімдесяти, а то й цілих ста футів над землею; по них мавпи можуть мандрувати, коли потрібно, навіть уночі.

Дві найсильніші мавпи підхопили Мауглі під руки, і пострибали з однієї верхівки дерева на іншу, за кожним стрибком відміряючи не менше двадцяти футів. Коли б вони були без нього, то могли б просуватися вдвоє швидше, але важкенький хлопець їх затримував.

Мауглі паморочилось у голові, але він мимоволі тішився цим шаленим бігом, хоч його до смерті лякало те, що земля так далеко внизу. За кожним стрибком його так сіпало й підкидало, що, здавалося, з нього душа вилетить.

Його провідники задиралися з ним на самісіньку верхівку дерева, аж поки тоненькі гілки тріщали й згиналися під ними, а потім, кашляючи і верещачи, плигали, щоб сягнути дальшого дерева, хапаючись руками або ногами за найнижчі гілки. Часом він бачив принишклі зелені Джунглі на багато – багато миль. Вони простягалися перед ним, як безкрає море перед матросом, що видерся на вершечок щогли; а потім знову гілля та листя стьобали його по обличчю, і він з двома своїми вартовими знову спускався майже до землі. Так стрибаючи, з тріском, гиканням і верещанням все Плем'я Бандар-Логів мчало по деревних дорогах з своїм полоненим Мауглі.

Спочатку він боявся, що його впустять, потім розсердився, але розуміючи, що про боротьбу нема чого й думати, нарешті, почав розмірковувати. Перша думка його була — знайти кого-небудь, хто сповістив би про нього Балу й Багіру. Мауглі знав, що його друзі не встигнуть за мавпами, які летіли з неймовірною швидкістю. Але марно було шукати когось внизу, бо він бачив тільки густе листя. Тому Мауглі почав дивитися вгору і побачив далеко в синяві неба шуліку Чіля, який то шугав, то погойдувався на крилах і оглядав Джунглі, шукаючи падла. Чіль помітив, що мавпи щось тягнуть, і спустився на кількасот ярдів униз, щоб довідатись, чи їстівна та річ. Якраз у цей час мавпи витягли Мауглі на верхівку дерева, і Чіля аж скрикнув від здивування, коли побачив хлопця й почув звернуте до нього Владичне Слово Шулік: «Ми однієї крові — ти і я!..» Хвилі листя і гілок закрили хлопчика, але Чіля підлетів до сусіднього дерева якраз тоді, коли знову з'явилося маленьке смагляве обличчя.

— Запам'ятай мій слід! — кричав Мауглі. — Розкажи Балу з Сіонійської Зграї і Багірі із Скелі Ради!..

— Від кого, Брате? — Чіля бачив Мауглі вперше, хоч, звичайно, не раз чув про нього.

— Від Мауглі, Жаби! Вони зовуть мене Людським дитинчам! Запам'ятай мій слі-і-ід!

Останні слова він вигукнув уже тоді, як мавпи знову підняли його в повітря; але Чіля кивнув головою і знявся вгору так високо, що здавався завбільшки з порошину. Там він повиснув на крилах і почав стежити своїми далекозорими очима, де саме нахилялись верхівки дерев від мавп, що несли Мауглі.

— Вони далеко не втечуть, — сказав сам собі Чіля і посміхнувся. — Вони ніколи не доводять до кінця свого діла.

Бандар-Логам завжди кортить скуштувати чогось нового, але цього разу, якщо зір мене не зраджує, вони скуштують лиха, бо Балу не любить жартів, а Багіра, наскільки мені відомо, б'є не самих лише кіз…

Він погойдувався на крилах, підібравши під себе лапи, й чекав.

А в цей час Балу і Багіра нетямилися з гніву та горя. Багіра лазила, як ніколи в житті, але тонке гілля ламалось під її вагою, і вона стрибала на землю, набравши повні пазурі кори.

— Чом ти не попередив Людського дитинчати? — рикала вона на бідного Балу, який незграбно намагався бігти тюпцем, сподіваючись наздогнати мавп. — Навіщо було бити його мало не до смерті, коли ти навіть забув попередити про таку небезпеку?

— Швидше! О швидше! Може.. може, ми ще доженемо їх, — задихався Балу.

— Такою ходою? Ми не наздоженем навіть пораненої корови! Вчителю Законів, щедрий на стусани дітям, іще одна миля такого шкандибання, і ти простягнеш ноги. Сідай краще та подумай! Розробимо план. Тепер не час ганятись за мавпами. Вони можуть кинути його додолу, коли ми будемо їх наздоганяти.

— Аррула! Гуу! Може, вони вже й кинули його, стомившись нести. Хіба можна довіряти Бандар-Логам? Нехай посиплються мені на голову дохлі кажани! Годуйте мене чорними кістками! Напустіть на мене хмари диких бджіл, хай закусають мене до смерті, і поховайте мене разом з гієною, бо я найнещасніший з усіх ведмедів! Арулала! Вагуа! О Мауглі, Мауглі! Чом я не попередив тебе про Мавпяче Плем'я замість того, щоб товкти по голові… Може, й зараз я вибив у нього з пам'яті сьогоднішній урок, і він буде самотній у Джунглях без Владичних Слів!

І Балу, обхопивши голову лапами, зі стогоном покотився долі.

— Але ж він іще зовсім недавно повторював мені усі Слова правильно! — нетерпляче перебила його Багіра. — Балу, в тебе ні пам'яті, ні пошани до себе! Що подумали б Джунглі, коли б я, чорна пантера, почала вихилятись, немов який-не-будь Сагі, дикобраз, та ще й вила при цьому?

— А яке мені діло до того, що подумають Джунглі! Може, він уже загинув!

— Якщо тільки вони не скинуть його з дерева, щоб побавитись, або не уб'ють, коли їм набридне тягати його за собою, то я аніскілечки не боюсь за Людське дитинча. Мауглі розумний, багато чого навчився, а крім того, у нього такі очі, які наганяють страх на всі Джунглі. Але біда в тому, що він попав до Бандар-Логів, а мавпи, мешкаючи на деревах, не бояться нікого з нас…

Багіра замислено лизнула передню лапу.

— Дурень, от я хто! Товстий, бурий дурень, який тільки й уміє копати коріння! — закричав Балу, підскочивши з землі. — Правду казав Хаті, дикий слон: «Для кожного — свій страх». А вони, оці Бандар-Логи, бояться Каа, кам'яного змія. Він лазить не гірше за них. Нічної пори він викрадає молодих мавп. Від одного його імені, вимовленого пошепки, в них холонуть їхні підлі хвости. Ходімо до Каа!

— Що він зробить для нас? Він не нашого племені, без ніг і з такими лихими очима, — сказала Багіра.

— Він дуже старий і дуже хитрий. Крім того, він завжди голодний, — промовив Балу з надією в голосі. — Пообіцяй йому багато кіз!

— Він спить цілий місяць після того, як добре наїсться.

Може, він і зараз спить, а якщо навіть і прокинеться, то що, коли він захоче пополювати своїх кіз?

Багіра мало знала Каа, тому й ставилась з недовірою до слів Балу.

— Ну, в такому разі, старий мисливцю, ми разом постараємось його умовити.

Балу потерся своїм вилинялим бурим плечем об пантеру, і вони пішли розшукувати Каа, кам'яного пітона.

Каа лежав на гарячому прискалку, вигріваючись на південному сонці і милуючись своєю чудовою новою шкірою, бо останні десять днів він провів на самоті, міняючи шкіру, і тепер мав справді розкішний вигляд: витягнувши по землі тупоносу голову, він згортав тридцять футів свого тіла у фантастичні вузли та звивини і облизував губи, думаючи про наступний обід.

— Він ще не їв, — промовив Балу, полегшено зітхаючи, коли побачив чорну, в коричневих та жовтих плямах, шкіру. — Будь обережна, Багіро! Він завжди трохи недобачає після линяння і нападає раптово.

Каа не був отруйна змія — до отруйних гадюк він ставився навіть з презирством і вважав їх за боягузів, — але мав страшну силу, і коли вже обвивав кого-небудь своїми величезними кільцями, то марно було сподіватися визволення.

— Щасливого полювання! — закричав Балу, присідаючи на задні лапи. Як і всі змії його породи, Каа був трохи глухуватий і не одразу розібрав слова привітання. Він на всякий випадок скрутився і ще нижче нахилив голову.

— Щасливого полювання всім нам, — відповів він нарешті. — Ого, Балу! Та ти що тут робиш? Щасливого полювання, Багіро! Принаймні один між нами голодний. Чи не принесли ви новини про дичину? Може, десь поблизу є лань або молодий олень? У мені зараз порожньо, як у тому колодязі, що зовсім висох.

— Ми йдемо на полювання, — недбало відповів Балу.

Він знав, що підганяти Каа не слід, бо той занадто довгий.

— Дозвольте й мені приєднатись до вас, — сказав Каа. — Який-небудь зайвий удар нічого не вартий для тебе, Багіро, або для тебе, Балу, а я… я мушу чекати й чекати цілими днями на лісовій стежці і повзати мало не до півночі, щоб спіймати якусь молоденьку мавпу! Ех! Та й дерева тепер не ті стали, які були за моєї молодості. Все попадаються якісь трухляві гілки та сучки.

— А може, це тому, що ти дуже важкий, га? — зауважив Балу.

— Так, я справді довгий, дуже довгий! — відповів гордовито Каа. — Але все ж таки в усьому винен оцей молодий ліс. Вірите, я мало не впав на землю під час останнього полювання, справді, трохи-трохи не впав. Хвіст мій не щільно обкрутився круг дерева, я посковзнувся, розбуркав Бандар-Логів, і вони облаяли мене всякими непристойними словами.

— Безногим жовтим земляним хробаком, — процідила крізь вуса Багіра, ніби намагаючись щось пригадати.

— Сссс! Невже вони й так мене обзивали? — спитав Каа.

— Щось подібне кричали вони нам минулої ночі, але ж ми ніколи не звертаємо на них уваги. Вони верзуть усякі дурниці, кажуть навіть, що в тебе повипадали усі зуби, і тепер ти ловиш тільки козенят, бо, мовляв (справді ж, вони забули всякий сором, оці Бандар-Логи), боїшся цапових рогів, — провадила Багіра солодким голосом.

Змії, а особливо такі, як старий обережний пітон Каа, дуже рідко виявляють свій гнів, однак Балу й Багіра помітили, як тремтіли і роздувались величезні ковтальні м'язи обабіч горлянки Каа.

— Бандар-Логи подалися на нові місця, — спокійно промовив пітон. — Коли я сьогодні виповз на сонце, я чув їхні крики на верхівках дерев.

— Ми… от ми і йдемо слідом за Бандар-Логами, — почав був Балу, але слова застрягали йому в горлі: за його пам'яті це вперше мешканець Джунглів зізнався в тому, що його цікавлять мавпи.

— Що ж, певне, не якась там дрібниця примусила двох таких відважних мисливців, безсумнівно, вожаків у себе в Джунглях, бігти слідами Бандар-Логів, — ввічливо сказав Каа, навіть піднімаючись від цікавості.

— Звичайно, — почав Балу. — Я лише старий, а часом і дурний учитель Закону у Сіонійських вовченят, а Багіра…

— Лише Багіра, — перебила його чорна пантера і, зціплюючи рот, голосно ляснула зубами: вона не любила самоприниження. — Справа от у чому, Каа. Оці крадії горіхів та збирачі пальмового листя украли наше Людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув…

— Дещо я чув від Сагі (голки зробили його нахабним) про Людське дитинча, яке нібито прийняла до себе Вовча Зграя, але я не вірив. У Сагі завжди повно-повнісінько різних історій, які він чув лише краєм вуха і до того ж дуже погано переказує.

— Але це правда. Це таке Людське дитинча, яких ще ніколи не було! — промовив Балу. – Найкраще, наймудріше і найсміливіше з усіх людських дітей, мій власний учень, який прославить ім'я Балу по всіх Джунглях; а крім того, я… ми… ми його любимо, Каа!

— Ссе! Ссе! — відповів Каа, вигинаючи на всі боки свою голову. — І я знав, що таке любов. Я міг би розповісти вам…

— Почекаємо місячної ночі, коли всі ми будемо ситі, щоб слухати тебе з належною увагою, — швидко перебила його Багіра. — Наш хлопчик зараз у лапах Бандар-Логів, а ми знаємо, що в усіх Джунглях мавпи бояться тільки Каа…

— Бони бояться тільки мене. І мають на це поважні причини, — промовив Каа. — Брехливі, дурні і чванливі — чванливі, дурні і брехливі — от хто такі мавпи! Але хлопчикові серед них не солодко буде. Їм набридає збирати горіхи, і вони кидають їх униз. Вони півдня носяться з якою-небудь гілкою, сподіваючись натворити з нею великих справ, а потім ламають її надвоє. Так, хлопчикові не позаздриш. І вони обзивали мене жовтою рибою, чи як?

— Хробаком, хробаком, земляним хробаком, — сказала Багіра, — а також іншими словами, які мені соромно навіть вимовити.

— Ми їх навчимо з пошаною говорити про свого владику! Ааа-ссс! Щоб краще пам'ятали! Але куди ж вони подались з дитинчам?

— Одним Джунглям це відомо. Мені здається, на захід, — відповів Балу. — Ми гадали, що тобі це відомо, Каа.

— Мені? Звідки ж! Я ловлю їх, коли вони трапляються на моєму шляху, але я не полюю на Бандар-Логів так само, як не полюю на жаб чи зелене баговиння гнилих баюр.

— Вгору, вгору! Вгору, вгору! Гілло! Ілло! Ілло, поглянь вгору, Балу з Сіонійської Вовчої Зграї!

Балу глянув угору, щоб довідатись, звідки лине голос. Шуліка Чіля спускався вниз, і краї його піднятих крил були осяяні призахідним сонцем. Вже наближався час його відпочинку, а він усе літав над Джунглями, шукаючи Балу, якого важко було побачити крізь густе листя.

— Чого тобі? — спитав Балу.

— Я бачив Мауглі серед Бандар-Логів. Він просив сповістити вас. Я простежив. Бандар-Логи потягли його за річку, у своє місто — в Холодні Печери. Вони пробудуть там ніч, або десять днів, або одну годину. Я наказав кажанам стежити за ними, коли смеркне. Ну, а тепер я зробив усе, що треба було. Щасливого полювання всім вам внизу!

— Повного вола й глибокого сну тобі, Чілю! — закричала Багіра. — Я не забуду про тебе, коли спіймаю здобич, і залишу тобі, о найкращий з-поміж шулік, цілу голову!

— Не варто подяки! Не варто подяки! Хлопчик знав Владичне Слово. Я не міг вчинити інакше! — І Чіля великими колами полетів до гнізда.

— Науки він не забув, — гордовито усміхаючись, промовив Балу. — Ви тільки уявіть собі: таке мале, а пригадало Владичне Слово для Птахів навіть у ту мить, коли його тягли по деревах!

— Міцно ти його вбив йому в голову, — зауважила Багіра. — Але я пишаюсь ним. Ну, а зараз треба йти до Холодних Печер.

Всі знали, де вони, але мало хто з мешканців Джунглів заходив туди, бо те, що вони звали Холодними Печерами, було не що інше, як старе, напівзруйноване місто, давно покинуте й поховане в Джунглях. А звірі взагалі рідко бувають у тому місці, де колись жила людина. Дикий кабан ще іноді навідувався туди, але мисливські племена — ніколи. Крім того, там мешкали мавпи, — якщо взагалі можна сказати, що вони десь постійно мешкають, — і тому ніхто із звірів, які поважають себе, і близько не підходив до цього місця, хіба що в велику посуху, коли там у напівзруйнованих колодязях та водоймищах можна було знайти трохи води.

— Півночі скаженого бігу! — сказала Багіра, а Балу про щось замислився.

— Я бігтиму скільки сили! — промовив він з тривогою в голосі.

— Нам ніколи на тебе чекати. Біжи за нами, Балу. Я і Каа повинні бігти з усіх чотирьох!

— З чотирьох чи зовсім без ніг, але від тебе я не відстану, чотирилапа! — коротко зауважив Каа.

Балу спробував бігти разом з ними, але скоро захекався і мусив сісти. Багіра і Каа залишили його, умовившись, що він прибуде до міста пізніше.

Багіра помчала вперед великими пантерячими стрибками, проте, хоч як вона поспішала, величезний кам'яний пітон ні на крок від неї не відставав. Коли вони наблизились до гірського потоку, Багіра трохи випередила Каа: вона просто перестрибнула через потік, тоді як пітон плив, висунувши з води голову і два фути шиї; але на рівному Каа знову наздогнав її.

— Присягаюсь зламаним замком, що викупив мене, — вигукнула Багіра, коли почало смеркати, — ти таки вмієш ходити!

— Я голодний, — відповів Каа. — До того ж вони обізвали мене рябою жабою.

— Хробаком, земляним хробаком, та ще й жовтим!

— Все одно. Гайда вперед!.. — І Каа наче полився по землі, вибираючи своїми гострими очима найкоротший шлях.

Мавпяче Плем'я в Холодних Печерах і не думало про друзів Мауглі. Воно принесло хлопчика в забуте місто і було дуже задоволене собою.

Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста і, хоч це були майже суцільні руїни, воно здалось йому надзвичайним, чарівним.

Місто збудував на горбі якийсь князь у незапам'ятні часи. Ще можна було помітити вимощену камінням дорогу, що вела до зруйнованої брами, де рештки трухлявої деревини висіли на завісах, сточених іржею. Дерева росли на стінах і крізь стіни; зубці пообвалювалися і покришилися, дикі повзучі рослини звисали густими гронами з вікон веж.

На верхівці горба стояв величезний палац без покрівлі; мармур вимощених дворів та водограїв потріскався і вкрився червоною та зеленою пліснявою; навіть бруківка двору, де колись жили князівські слони, потріскалася і повиверталася від буйної прорості трав та дерев. З палацу було видно нескінченні ряди будинків без дахів — вони нагадували порожні бджолині стільники; кам'яну брилу, що колись була ідолом на площі, де перехрещувались чотири шляхи; ями та вибоїни на розі вулиць, де колись були громадські колодязі; зруйновані бані храмів, що поросли з боків дикими фігами.

Мавпи називали все це своїм містом і удавали, що з презирством ставляться до мешканців Джунглів, які живуть у лісі. А проте вони зовсім не розуміли, ані навіщо ті будови, ні того, як їх використовувати. Вони сідали колом у залі князівської ради, чухались, ловили бліх і уявляли, що вони люди, або бігали в будинки без дахів, збирали і складали по кутках шматки облупленого тиньку та стару цеглу, потім забували, куди вони все те заховали, сварились, верещали, бились, після чого величезними зграями бродили по терасах князівського саду, де трусили трояндові кущі та апельсинові дерева тільки для того, щоб подивитись, як падають квіти й плоди. Вони обнишпорили всі коридори, темні підземні ходи палацу і сотні маленьких темних кімнат, але ніколи не пам'ятали, що бачили, а чого не бачили. Так вони блукали поодинці, парами або збирались купками і казали один одному, що роблять усе, як люди. Пили вони з водоймищ, засмічували й каламутили воду, а потім бились за неї, збирались величезними зграями і кричали:

— Нема нікого в Джунглях, хто розумом, добротою, спритністю, силою і шляхетством міг би зрівнятися з Бандар-Логами!..

І все починалось спочатку, аж поки їм надокучало жити в місті. Тоді вони повертались на верхівки дерев, сподіваючись, що мешканці Джунглів все-таки звернуть на них увагу.

Мауглі, навчений Законів Джунглів, не розумів такого життя, і воно йому не подобалось. Мавпи притягли його до Холодних Печер під вечір, але замість того, щоб лягати спати, як зробив би Мауглі після такої далекої подорожі, вони побралися за руки і почали танцювати та співати своїх дурних пісень. Одна мавпа виголосила промову, в якій звернула увагу своїх товаришів на те, що захоплення Мауглі відкрило нову еру в історії Бандар-Логів, бо Мауглі навчить їх сплітати гілки дерев і очерет на захист від дощу та холоду. Мауглі зірвав кілька повзучих рослин і почав їх сплітати, а мавпи намагались наслідувати його; та вже через кілька хвилин їм це набридло, і вони почали смикати одна одну за хвости і, кашляючи, стрибати рачки.

— Я хочу їсти, — сказав Мауглі. — Я тут чужий, у цій частині Джунглів. Принесіть мені чого-небудь попоїсти або дозвольте сходити на полювання.

Двадцять чи тридцять мавп тієї ж миті кинулись по горіхи та дикі плоди, але дорогою вони побилися, а повертатися з тим, що у них після бійки лишилося, було вже не варто. Мауглі, невеселий і злий від голоду, блукав вулицями мертвого міста і час від часу кидав Ловецький Клич Чужинця, але ніхто не відповідав йому, і він зрозумів, що опинився у дуже поганому місці. «Все, що Балу казав про Бандар-Логів, цілком справедливе, — думав він. — У них немає ані Закону, ані Ловецького Кличу, ані Вожаків — нічого, крім дурних слів та маленьких злодійкуватих рук. Коли я помру тут з голоду або вони мене вб'ють, то я сам буду винен. Але спробую повернутись у рідні Джунглі. Балу, звичайно, поб'є мене, але це все-таки краще, ніж ганятись разом з Бандар-Логами за пелюстками троянд».

Та як тільки він наблизився до міського муру, мавпи знову потягли його назад, докоряючи, що він не цінує свого щастя; а щоб розбудити в нього почуття вдячності, вони його щипали. Мауглі зціпив зуби і, не кажучи ні слова, пішов за галасливою зграєю мавп до тераси, під якою було водоймище з червоного піщанику, до половини заповнене дощовою водою. У центрі тераси стояв зруйнований літній павільйон з білого мармуру, збудований для відпочинку княгинь, які вже сотні років лежали в землі. Випуклий дах наполовину обвалився і загородив уламками підземний хід з палацу, що ним ходили княгині. Але молочно-білі мармурові стіни все ще були вкриті надзвичайно гарними візерунками, прикрашені агатами, сердоліками, яшмою, ляпіс-лазур'ю. І коли з-за гори виплив місяць, його світло, пробиваючись крізь ажурні стіни, відкинуло на землю тіні, схожі на чорне оксамитове мереживо.

Хоч Мауглі й був зморений, голодний і сонний, але він не міг утриматись від сміху, коли Бандар-Логи, по двадцять мавп разом, почали запевняти його, які вони великі, розумні, сильні та шляхетні і який він дурень, що хоче піти від них.

— Ми величні! Ми вільні! Ми прекрасні! Ми найчудесніше з усіх племен у Джунглях! Ми всі так кажемо — отож це правда! — кричали вони, — Оскільки ти ще нічого про нас не знаєш і при нагоді зможеш переказати наші слова всім Джунглям, щоб вони помічали нас у майбутньому, то ми розповімо тобі, які ми видатні!

Мауглі не заперечував, і тисячі мавп збіглися на терасу, щоб послухати своїх промовців, які вихваляли Бандар-Логів. Коли ж якийсь промовець спинився на мить, щоб перевести подих, вони кричали всі разом: «Це правда! Ми всі так кажемо!»

Мауглі кивав головою, кліпав очима і казав «так», коли його щось питали; але в голові в нього все йшло обертом від галасу.

«Напевне, Табакі, шакал, усіх їх покусав, — думав він, — і тепер вони показилися. Звичайно, вони скажені! Невже вони ніколи не сплять? Ось хмарка хоче насунутись на місяць. Ах, коли б хмарка була більша, я скористався б темрявою і втік від них. Але як я стомився!»

За цією ж хмаркою пильно стежили й двоє його добрих друзів у зруйнованому рові під муром: Багіра і Каа добре знали, які небезпечні мавпи, коли їх багато, а тому й не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б'ються менше сотні проти одного, і мало хто в Джунглях на це зважується.

— Я подамся до західної стіни, — прошепотів Каа, — і швиденько злізу: схил іде в той бік. На мене вони не накинуться, хоч би їх там були сотні, але…

— Я знаю, — відповіла Багіра, — хоча б цей Балу швидше прийшов. Але ми повинні зробити, що можемо. Як тільки ця хмарка закриє місяць, я побіжу на терасу. У них там якась нарада про хлопчика.

— Щасливого полювання! — похмуро сказав Каа і поліз до західної стіни. Як на гріх, вона була зруйнована менше, ніж інші, і величезному пітонові довелося змарнувати чимало часу, відшукуючи зручного перелазу.

Хмарка затулила місяць; Мауглі мовчки стежив, що буде далі: і тут він раптом почув легкі кроки Багіри по терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла схилом і тепер била (вона не мала часу пускати в діло свої зуби) праворуч і ліворуч мавп, що тісно сиділи навколо Мауглі в п'ятдесят або шістдесят рядів. Бони залементували з болю і жаху, але коли Багіра спіткнулася, ступаючи по тілах мавп, що звивалися і борсалися під її ногами, одна якась мавпа закричала: «Тут лише одна! Бийте її! Бийте!»

Мавпи щільною зграєю кинулись до Багіри і оточили її, кусаючи, дряпаючи та скиглячи, а п'ятеро чи шестеро підхопили Мауглі, витягли його по стіні літнього павільйону і штовхнули в пролом напівзруйнованого даху. Коли б Мауглі виріс серед людей, то він неодмінно б розбився, тому що летіти довелося добрих п'ятнадцять футів; але Мауглі упав так, як учив його Балу, і торкнувся землі ногами.

— Почекай там, — закричали мавпи, — поки ми уб'ємо твоїх друзів, а потім будемо бавитись з тобою, якщо Отруйне Плем'я лишить тебе живим!

— Ми з вами однієї крові — ви і я! — поспішно сказав Мауглі Владичне Слово Змій. З усіх боків руїни почулося шипіння і шелест, і хлопчик про всяк випадок повторив Слово ще раз.

— Хххай так! Спустіть Клобуки! — промовило з півдесятка голосів. (В Індії кожна руїна рано чи пізно стає притулком для змій, і старий павільйон кишів кобрами.) — Не ворухнись, Братику, а то твої ноги нароблять лиха!

Мауглі стояв якомога спокійніше і пильно вдивлявся в ажурні стіни, прислухаючись до шуму запеклого бою, що кипів навколо чорної пантери, до верещання та скиглення мавп і до глухого, хриплого кашлю Багіри, яка крутилась і захлиналась у суцільному натовпі своїх ворогів. Це вперше зроду Багіра билась не на життя, а на смерть.

«Тут десь повинен бути Балу. Багіра сама не прийшла б, — подумав Мауглі і закричав:

— До водоймища, Багіро! Котись до води! Котись і пірнай! Поспішай до води!

Багіра почула його, і цей крик, який свідчив, що Мауглі живий і здоровий, надав їй нових сил. Вона завзято, крок за кроком прокладала собі шлях до водоймища, мовчки гатячи ворогів.

Раптом з поваленої стіни, що межувала з Джунглями, прокотився громовий войовничий поклик Балу. Старий ведмідь біг щодуху, але швидше дістатися не міг.

— Багіро! — крикнув він. — Я тут! Я лізу! Я поспішаю. Агу-вора! Каміння котиться у мене з-під ніг. Ну, начувайтесь, о чортове кодло Бандар-Логів! — Задихаючись, він вискочив на терасу і тієї ж миті з головою поринув у хвилях мавп, але одразу ж звівся на задні лапи і, розставивши передні, захопив ними стільки мавп, скільки могло там вміститись, і почав ними розмірено гатити об землю: гуп, гуп, гуп — чувся ніби плескіт гребного колеса. Сплеск води показав Мауглі, що Багіра пробила собі дорогу до водоймища, куди мавпи не сміли поткнутися. Пантера переводила подих, вистромивши голову з води, а мавпи стояли в три ряди на червоних сходинках і скажено підстрибували, готові кинутись на неї з усіх боків, якщо вона вийде на допомогу Балу. І ось тоді Багіра підвела морду, з якої струминками стікала вода, і в розпачі виголосила Владичне Слово Змій: — Ми однієї крові — ти і я.

Їй здалося, що Каа втік в останню хвилину. Навіть Балу, якого вже мало не задушили мавпи на краю тераси, не міг стримати посмішки, почувши, що чорна пантера кличе на допомогу.

Каа в цей час переповз через західну стіну; він кинувся на землю з такою силою, що збив у рів зубець із стіни. Пітон не мав наміру відмовлятись від переваг своєї позиції і ще двічі згортався та розгортався, щоб переконатись, що кожен фут його довгого тіла перебуває в повній бойовій готовності.

Тим часом Балу бився з нападниками, мавпи вили над водоймищем навколо Багіри, а Манг, кажан, літав туди й сюди, розносячи по Джунглях звістку про великий бій. Ось Хаті, дикий слон, засурмив — із усіх боків здалеку почали збиратися зграї мавп, які попрокидалися й одразу ж майнули деревами на допомогу своїм до Холодних Печер; шум битви розбуркав навіть усіх денних птахів на багато миль навкруги. Тоді Каа, приготувавшись до бою, кинувся вперед. Бойова сила пітона полягає в страшних ударах головою, в які він вкладає силу і вагу всього тіла. Уявіть собі спис, таран або молот вагою приблизно в півтонни, яким керує холодний спокійний розум, що живе в його держалі, і ви зрозумієте, що являв собою Каа під час бою. Пітон завдовжки чотири-п'ять футів може вибити дух з людини, коли вдарить її просто в груди, а Каа, як відомо, мав цілих тридцять футів. Першим ударом, мовчазним, беззвучним, він урізався в зграю, що юрмилася навколо Балу, і бити вдруге вже не було потреби. Мавпи сипнули в усі боки з криком:

— Каа, це Каа! Тікайте! Рятуйтесь!

Аби мавпенята слухалися й шанувалися, батьки з покоління в покоління лякають їх оповіданнями про Каа, нічного злодюгу, який може лазити по деревах тихше, ніж росте мох, який може стягти найдужчу мавпу, про старого Каа, який може прикидатись сухою гілкою або гнилою колодою, та так, що найрозумніша мавпа нічого не запідозрить, аж поки гілка або колода обхопить її. Мавпи бояться Каа понад усе на світі, бо жодна з них не могла навіть уявити собі всієї його сили, жодна не насмілювалась подивитися йому в очі, жодна не виривалась жива з його обіймів. І тому вони зараз тікали, пройняті смертельним жахом, на стіни й дахи будинків, а Балу глибоко й полегшено зітхнув. Шерсть у нього була набагато густіша, ніж у Багіри, але й вона порідшала під час бійки.

Тоді Каа вперше за весь цей час розкрив пащу і вимовив тільки одне довге шипляче слово, і навіть ті мавпи, що здалеку поспішали на допомогу до Холодних Печер, прикипіли на місці від жаху, так що аж гілки під ними позгинались і витріщали. Мавпи, які сиділи на стінах і в порожніх будинках, замовкли, і в мертвій тиші, що оповила місто, Мауглі почув, як Багіра, вийшовши з водоймища, обтрушувала з себе воду. Потім знову почувся галас та стогін мавп. Вони дерлися все вище на стіни, чіплялися за шиї великих кам'яних ідолів і з пронизливим верещанням метушилися серед стінних зубців. Дивлячись на це, Мауглі на радощах танцював у літньому павільйоні. Він припав оком до ажурної стіни і кричав на знак презирства та глузування по-совиному крізь передні зуби.

— Витягни хлопчика з цієї пастки; я вже зовсім змучилась, — промовила Багіра. — Заберімо Людське дитинча і ходімо звідси. Вони можуть знову напасти.

— Вони не рушать з місця, аж поки я їм дозволю. Сссстій-те! — просичав Каа, і в місті знову запанувала мертва тиша. — Я не міг прибути раніше, Сестрице, але мені здалося, що ти гукала, — додав він, звертаючись до Багіри.

— Мо… може, я й крикнула щось під час бійки, — відповіла Багіра. — Чи ти не поранений, Балу?

— Я не певен у тому, що вони не викроїли з мене сотні ведмежат, — відповів Балу, важко струшуючи то одну, то другу лапу. — Вау! Мені болить скрізь. Каа, я гадаю, що ми з Багірою завдячуємо тобі своїм життям…

— Пусте!.. А де ж дитинча?

— Тут, у пастці. Я не можу вилізти! — кричав Мауглі.

Зруйнована баня павільйону була зависоко над його головою.

— Заберіть його звідси. Він скаче, як Мор, павич, і може подушити наших дітей, — почулися голоси кобр зсередини.

— Ага! — сказав Каа з усмішкою. — Цей малюк скрізь має друзів! Відійди, дитинча, а ви сховайтесь, Отруйне Плем'я! Я ламаю стіну!

Каа уважно оглянув стіну і, знайшовши щілину в мармурі, яка показувала, що стіна тут неміцна, злегка ударив кілька разів головою, щоб розрахувати відстань. Потім він підняв шість футів свого тіла над землею і зробив з півдюжини могутніх ударів, б'ючи носом, мов тараном. Стіна тріснула і повалилась, здійнявши хмари пороху й сміття. Мауглі вискочив крізь пролам, кинувся до Балу та Багіри і став між ними, обнявши руками їх за товсті шиї.

— Ти не поранений? — спитав Балу, ніжно притиснувшись до нього.

— Мені дуже прикро, я голодний і добре подряпаний. Але ж як люто вони побили вас, мої Брати. Ви сходите кров'ю!

— Інші теж, — сказала Багіра, облизуючись і позираючи на мертві тіла мавп, що валялися скрізь по терасі і навколо водоймища.

— Це дурниці, це все нічого, аби ти був живий та здоровий, Жабеня, гордість моя, — промимрив Балу.

— Про це ми поговоримо потім, — досить холодно зауважила Багіра.

Це Мауглі не сподобалося.

— Ось Каа, завдяки якому ми перемогли і ти лишився живий. Подякуй йому, Мауглі, так, як велять наші звичаї.

Мауглі обернувся і побачив величезну голову пітона, що коливалася на фут вище його голови.

— Так от яке це дитинча! — промовив Каа. — У нього дуже ніжна шкіра, і його важко відрізнити від Бандар-Логів. Стережись, хлопче, щоб я у темряві помилково не прийняв тебе за мавпу. Я погано бачу в той час, коли міняю шкіру.

— Ми однієї крові — ти і я, — відповів Мауглі. — Цієї ночі ти врятував мене від смерті. Моя здобич буде твоя здобич, коли ти будеш голодний, о Каа!

— Дякую, Братику, — відповів Каа, хоч у очах йому блимнула посмішка. — А що може забити такий сміливий мисливець? Я питаю це, бо, може, піду з ним наступного разу на полювання!

— Я нічого не вбиваю, бо я ще малий, але заганяю кіз до тих, хто полює на них. Коли будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи правду я кажу. У мене є деяка вправність ось тут, — він простягнув уперед руки, — і якщо ти коли-небудь попадеш у пастку, я зумію сплатити свій борг тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам, мої повелителі!

— Добре сказано, — пробурмотів Балу, бо Мауглі й справді досить гарно висловив подяку. Пітон легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.

— Хоробре серце і ввічлива мова, — сказав він. — Вони далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди з своїми друзями. Йди і лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти дивився на те, що зараз тут відбудеться…

Місяць ховався за гори, і перелякані мавпи висіли скрізь по стінах і зубцях, ніби клоччя подраної торочки. Балу пішов до водоймища напитись, а Багіра почала прилизувати своє хутро, коли Каа вислизнув на середину тераси і лунко ляснув щелепами. Очі мавп звернулися на нього.

— Місяць сховався, — мовив він. — Чи видно вам? Чи бачите мене?

Зі стін долинув жалібний стогін, ніби вітерець війнув по верхівках дерев:

— Ми бачимо, о Каа!

— Гаразд. Тепер починається танець — Танець Голоду Каа. Сидіть тихо й дивіться!

Спочатку він зробив два чи три великі кола, нахиляючи голову то праворуч, то ліворуч, потім його тіло почало скручуватись у вузли та кільця. Ці кільця і вузли то сходились докупи, то розходились, то здіймалися один над одним, змінялися в якісь фантастичні форми, то зовсім щезали. І ні на хвилину не затихала його глуха, одноманітна, дзюркітлива пісня. Надворі темнішало й темнішало, і, нарешті, безкраї рухливі кільця зникли в темряві, тільки чутно було шелест лускатої шкіри. Балу й Багіра стояли нерухомо, як кам'яні. Вони тихо гарчали, і шерсть ставала сторч їм на шиях; а Мауглі дивився і дивувався.

— Бандар-Логи! — почувся, нарешті, голос Каа. — Чи можете ви поворухнути рукою або ногою без мого дозволу? Відповідайте!

— О Каа, без твого дозволу ми не можемо поворухнути ані рукою, ані ногою!

— Гаразд! Ступіть до мене крок!

Ряди мавп безпорадно гойднулися вперед, і Балу з Багірою ступили разом з ними затерплими ногами.

— Ближче! — просичав Каа, і всі посунули знову.

Мауглі поклав руки на Балу і Багіру, щоб відтягти їх геть, і ці два великі звірі здригнулись від його дотику, немовби прокидаючись після важкого сну.

— Тримай руку на моїм плечі, — прошепотіла Багіра. — Тримай, а то я рушу вперед, туди, до Каа… Ах!

— Та це ж просто старий Каа виписує кола в поросі! — сказав Мауглі. — Ходімо!

І всі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні.

— Ху! — зітхнув Балу, коли вони вже стояли під тихими деревами. — Ніколи не стану більше зв'язуватися з цим Каа, — і він обтрусився з голови до ніг.

— Він знає більше, ніж ми, — тремтячим голосом сказала Багіра. — Коли б я ще трохи постояла, то сама пішла б йому в пащу.

— Багато хто так і зробить, поки знову зійде місяць, — промовив Балу. — Каа добре пополює на свій лад.

— Але що це все значить? — спитав Мауглі, який не знав про могутні чари пітона. — Я нічого не бачив, крім величезного змія, що по-дурному звивався, аж доки стемніло. Тільки от ніс він собі розбив. Ну, ну!

— Мауглі! — гнівно сказала Багіра. — Коли у Каа розбитий ніс, то винен у цьому ти; мої вуха, боки і лапи, а також шия і плечі Балу покусані також через тебе. Ані Балу, ані Багіра багато днів тепер не зможуть полювати собі на втіху.

— Не біда, — сказав Балу. — Зате Людське дитинча знову з нами!

— Твоя правда, але воно дісталося нам ціною часу, який ми могли б витратити на добре полювання, ціною ран, шерсті — у мене майже пів спини вискубли, а головне, ціною честі, бо пам'ятай, Мауглі: через тебе я, чорна пантера, була змушена звернутись по допомогу до Каа, а потім ми з Балу подуріли, як маленькі пташки, зачаровані його Танцем Голоду. Ось, дитинча, що вийшло з твоїх забавок з Бандар-Логами!

— Так, це правда, — сумно відповів Мауглі. — Я погане Людське дитинча, і мені болить душа!

— Гм! Як велить Закон Джунглів, Балу?

Балу не хотів, щоб Мауглі зазнавав нових неприємностей, але він не міг перечити Закону Джунглів і процідив крізь зуби:

— Каяття не рятує від кари. Але пам'ятай, Багіро, він ще дуже малий!

— Я це пам'ятаю, але він накликав біду і повинен дістати кару. Що ти на це скажеш, Мауглі?

— Нічого. Я зробив негарно. Ти і Балу поранені. Це справедливо.

Багіра одважила йому півдесятка стусанів, звичайно, з погляду пантери, ніжних (вони, напевно, не збудили б її власних дітей), але для семирічного хлопчика це була досить важка кара. Коли все було скінчено, Мауглі чхнув і встав, не кажучи ані слова.

— Ну, — сказала Багіра, — стрибай мені на спину, Братику, та подамося вже додому!

Звичаї Джунглів тим гарні, що коли винного покарано, то про його вчинок зразу ж забувають, і ніхто ні на кого не дметься. Мауглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся навіть тоді, коли друзі принесли його до рідної печери під бік Матері Вовчиці.

ДОРОЖНЯ ПІСНЯ БАНДАР-ЛОГІВ

Як граціозно ми лісом нічним

Просто під місяцем заздрим летим!

Правда, хотіли б ви в коло до нас?

Правда, бракує вам рук повсякчас?

Правда, бажали б ви мати, крім рук,

Хвіст отакий, мов амурів лук?

Сердишся, любий? Та ти постривай…

Брате, хвостом веселіше махай!

Ось посідали ми й диспут ведем,

Голови сушимо, нігті гризем:

Плани складаємо — добрі, корисні,

Мудрі, величні та ще й славнозвісні!

Їх неодмінно нам треба здійснить —

Всі… лиш єдиним бажанням і вмить!..

Ах, ми й забули!.. Та ти постривай…

Брате, хвостом веселіше махай!

Все, що ми чули за мандри свої

Від звіра, від птаха, а чи від змії —

Бід товстошкірих, пернатих, лускатих, —

Все те відтворимо дружньо, завзято!

Браво! Чудесно!

Повторимо знов!

Людям би вчитися з наших розмов!..

Ну й замололи!.. Але постривай!..

Брате, хвостом веселіше махай!

Ось ми які, всі побачать нехай!

Тож не гайтесь, до нас приставайте

І за нами чимдуж поспішайте

Верховіттям дерев, де сплелися в гірлянди ліани!

Сміття, кинуте нами, покаже вам путь,

Співи наші чудові до нас доведуть;

Вірте, вірте, нам вдасться здійснити омріяні плани!

Інші цікаві казки

Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!