Мауглі. Руді собаки

Автор: Кіплінг Р.

Мауглі. Руді собаки
За ночі нестримного бігу —

За білі чудовії ночі!

За спритність і розум, за наші палаючі очі!

За пахощі Джунглів досвітніх,

омитих рясною росою!

За добру ловитву!

За радість весняних двобоїв!

За поклик, яким сповіщають вас друзі,

що олень вже сили втрачає!

За риск і за подвиг нічний!

За матку й щенят, які страху у Лігві не знають! —

Ми підем на смертний бій!

На бій! На бій!

Після нашестя Джунглів на село для Мауглі настало радісне життя. Він почував себе спокійно, як людина, що сплатила свої борги. Всі в Джунглях ставилися до нього по-дружньому, хоч трохи й побоювались його. Те, що Мауглі бачив, робив або чув, мандруючи від одного племені до іншого разом зі своїми чотирма товаришами чи сам, могло б скласти багато-багато оповідань, таких же довгих, як і оце. Отже, вам не доведеться почути про те, як Мауглі врятувався від скаженого слона із Мандли, що убив двадцять два буйволи, які везли до державної скарбниці одинадцять возів карбованого срібла, а потім порозкидав у пилюці блискучі рупії; як у північних болотах хлопець цілу ніч бився з крокодилом (Джакалом) і зламав свій ніж об лускату спину тварини; як згодом він знайшов ще кращого і довшого ножа на шиї людини, розірваної диким кабаном, вистежив і вбив цього кабана, щоб належно заплатити за ніж; як під час Великого Голоду Мауглі потрапив у справжній потік оленів і осатанілі, прудкі стада ледве не затоптали його на смерть; як він урятував Хаті, Мовчальника, коли той мало не провалився у яму з палею; як другого дня сам Мауглі попав у хитро влаштовану пастку на леопарда і Хаті розтрощив важкі балки; як хлопець доїв диких буйволиць посеред драговини і як… Але зараз ми можемо розповісти лише про одне. Батько і Мати Вовки померли. Мауглі привалив великим каменем вхід у печеру і заспівав над померлими Пісню Смерті. Балу постарів і зробився незграбний. І навіть Багіра, незважаючи на її сталеві нерви і залізні м'язи, була вже не така спритна, як раніше. Акела так постарів, що сіра вовна на ньому зробилася біла. Ребра старого вовка аж стирчали, він ходив, мов дерев'яний, і Мауглі полював для нього.

Зате молоді вовки, діти колишньої Сіонійської Зграї, росли і міцніли. Нарешті їх зібралося сорок дужих бистроногих п'ятиліток, і все ж вони залишалися без Ватажка. Тоді Акела порадив молодим вовкам зібратися докупи, аби дотримуватись Закону Джунглів і коритися одному Ватажкові, як і належить Вільному Племені.

Мауглі не хотів радити у цій справі. Як висловився хлопець, він спробував кислого плоду і добре знає дерево, з якого його збирають. Та коли Фао, син Фаони (його батько був Сірий Слідопит, коли Акела водив Зграю за Законом Джунглів), завоював місце Вожака Зграї і коли знову світлими ночами залунали давні вигуки й пісні, Мауглі по старій пам'яті прийшов до Скелі Ради. Коли хлопець говорив, Зграя вислуховувала його до кінця, і він сидів на скелі вище Фао, поруч з Акелою. То були дні вдалого полювання і солодкого сну. Жоден чужоземець не посмів завернути у Джунглі, що належали племені Мауглі, — так називали їхню Зграю, — і молоді вовки росли й гладшали. А на огляд приводили багато малят. Мауглі завжди з'являвся на огляд, бо пам'ятав ту ніч, коли чорна пантера ввела у Зграю голе коричневе дитинча. А протяжні вигуки: «Дивіться, дивіться добре, о вовки!» сповнювали його серце дивними відчуттями. Решту часу хлопець забирався далеко в Джунглі і куштував, торкав, оглядав і обнюхував усе нове.

Одного разу присмерком Мауглі неквапливо ішов Джунглями, щоб віддати Акелі половину забитого оленя. Чотири вовки топали за ним і весь час жартома борюкалися, кидались один на одного, втішаючись радістю життя. Раптом до Мауглі долинув крик, якого він з часів Шер-Хана ніколи не чув. Це було те, що в Джунглях називають фіал — противне виття шакала, який полює услід за тигром або спостерігає, як убивають яку-небудь велику здобич. Уявіть собі ненависть, змішану з торжеством, страхом, відчаєм і пронизану чимось на зразок насмішки, — і ви матимете деяке поняття про фіал, що, то вщухаючи, то знову наростаючи, дзвенів і дрижав далеко-далеко за Вайнгунгою. Четвірка вовків зразу ж наїжилась і загарчала. Мауглі схопився за ніж і принишк, мов закам'янів на місці.

— Жоден Смугастий не посміє тут полювати, — промовив, нарешті, хлопець.

— Це не крик Провісника, — озвався Сірий Брат. — Іде велика ловитва. Слухай!

Тишу знову порушив вереск, схожий чи то на ридання, чи то на сміх, так ніби в того шакала були м'які людські губи. Мауглі глибоко зітхнув і, випереджаючи прудких вовків, побіг до Скелі Ради. Фао й Акела вже сиділи на своїх місцях, а нижче напружено чекала вся Зграя. Матері з вовченятами забилися у свої лігва: коли долинає фіал, слабким істотам не годиться виходити з дому.

Спочатку вовки не чули нічого, лише з темряви до них долинав гомін Вайнгунги та завивання вітру, що бавився верховіттям дерев. Несподівано на тому боці річки заскімлив вовк. Та це був не вовк із Зграї, бо вся Зграя зібралася тут. Вовче виття перетворилось на довге, відчайдушне гавкання.

— Дхоль! — лунало. — Дхоль! Дхоль! Дхоль!

За кілька хвилин на скелі почулися стомлені кроки, і кістлявий мокрий вовк із закривавленими боками, скаліченою передньою ногою і білою піною на губах, кинувся в коло і, задихаючись, упав до ніг Мауглі.

— Доброго полювання! Хто твій Вожак? — спитав поважно Фао.

— Доброго полювання! Я Вонтола, — почулась відповідь.

Це означало, що він вовк-одинак і полює для себе, своєї подруги і вовченят, живучи у віддаленій печері. «Вонтола» — означає відступник, який не живе із Зграєю. Він важко дихав, і всі бачили, як б'ється його серце.

— Хто наближається? — спитав Фао, бо в Джунглях завжди питають про це після фіала.

— Дхоль, дхоль із Декана, руді собаки, вбивці. Вони йдуть з півдня на північ; кажуть, ніби Декан спустів. На своєму шляху вони вбивають усіх. Коли світив місяць-молодик, у мене було четверо — подруга і троє вовченят. Подруга навчала малих полювати на лугах, ховаючись, вистежувати оленя, як це робимо ми, мешканці долин. Опівночі я чув, як вили мої щенята, ідучи по сліду. А на світанку я знайшов їх у траві — вони лежали задубілі. Вільне Плем'я, за молодика у мене було четверо. Тоді я став шукати, кому помститись, і знайшов рудих собак.

— Скільки їх? — спитав Мауглі.

Вся Зграя глухо загарчала.

— Не знаю. Троє з них уже ніколи не полюватимуть. Але потім руді собаки гнали мене, як оленя. На трьох ногах гнали. Дивіться, Вільне Плем'я!

Він випрямив свою покалічену, почорнілу від засохлої крові лану. Боки вовка були жорстоко покусані, горло — розірване і пошматоване.

— Їж, — сказав Акела, відійшовши від м'яса, що його приніс йому хлопець. І голодний відступник накинувся на оленину.

— За мною не пропаде, — промовив покалічений вовк, трохи угамувавши свій голод. — Дай мені трохи набратися сил, Вільне Плем'я, і я теж полюватиму. Моє лігво пусте, хоч ще за молодика в ньому теплилося життя. А Кривавий Борг ще не відплачений…

Фао, почувши, як хрущать кістки під зубами Відступника, схвально буркнув:

— Такі щелепи нам пригодяться, — сказав він. — Дикі собаки їдуть із щенятами?

— Ні, ні. Всі руді ловці — дорослі собаки зграї, великі і сильні.

Це значило, що дхолі, великі руді собаки з Декана, прийшли битися. А вовки знали, що навіть тигр і той поступається здобиччю дхолю. Руді собаки мчать прямо Джунглями, збиваючи з ніг і шматуючи все, що трапляється їм на шляху. Хоч собаки й не такі великі і розумні, як вовки, зате їх дуже багато і вони дужі. Проте дхолі називаються зграєю лише тоді, коли їх збирається принаймні сотня, в той час як сорок вовків — це вже неабияке зграя. Під час мандрувань Мауглі добирався до високих трав Декана і часто бачив, як сміливі, безстрашні дхолі спали, бавилися і чухалися посеред ярів і чагарників, що служать для них лігвом. Хлопець ненавидів рудих собак і ставився до них з презирством, бо вони пахли не так, як Вільне Плем'я, і жили не в печерах, а особливо тому, що в них росла вовна між пальцями, тоді як у Мауглі і його друзів пальці завжди гладенькі. Але з розповідей Хаті хлопець знав, як жахливо полює зграя рудих собак. Навіть сам Хаті звертає їм з дороги, бо поки дикі собаки живі і є багато дичини, вони шалено сунуть уперед і вбивають усе на своєму шляху.

Акела знав дещо про рудих собак і сказав Мауглі впівголоса:

— Краще вмерти разом із Зграєю, ніж самому, без Ватажка. Буде добре полювання — для мене останнє. Та люди довго живуть, і в тебе попереду ще багато ночей і днів, Братику. Йди на північ. Якщо після битви хтось із вовків залишиться живий, він принесе тобі звістку про нашу бійку.

— А, — цілком серйозно сказав Мауглі, — я мушу йти в болото, ловити дрібненьку рибку і спати на дереві?? Чи мені попросити допомоги у мавп і спокійно гризти на дереві горіхи, поки Зграя битиметься внизу?

— Битва буде на смерть! — сказав Акела. — Тобі ніколи не доводилося стрічатися з дхолями, рудими вбивцями? Навіть Смугастий…

— Ауа! Ауа! — презирливо промовив Мауглі. — Я вже вбив одну смугасту мавпу. Тепер слухайте: жили-були Вовк, батько мій, і Вовчиця, моя мати, і був ще старий сірий Вовк (не дуже мудрий, він уже побілів), якого я вважав і батьком, і матір'ю. І ось я, — хлопець підвищив голос, — я кажу, коли прийдуть собаки, якщо тільки вони прийдуть, Мауглі і Вільне Плем'я полюватимуть разом. І я присягаюся биком, що мене визволив, биком, якого Багіра внесла за мене в ті дні, яких ви, Зграя, не пам'ятаєте, я кажу, — і хай чують дерева і річка, хай пам'ятають вони, якщо я забуду, — я запевняю: мій ніж буде зубом для Зграї, а мені здається, що він не дуже тупий. Ось слово, яке сказав я.

— Ти не знаєш собак, Людино з вовчим язиком, — закричав Вонтола. — Я хочу лише відплатити мій Кривавий Борг раніше, ніж мене розірвуть на шматки. Дхолі просуваються повільно, знищуючи все на своєму шляху. За два дні я наберуся сил і піду мстити. Але вам, Вільне Плем'я, раджу іти на північ і жити надголодь, поки собаки залишать ваші місця. Буде таке полювання, що й спати ніколи.

— Слухайте Відступника! — крикнув сміючись Мауглі, — Вільне Плем'я, ми повинні йти на північ, їсти ящірок і пацюків по берегах, щоб не зустрітися з дхолями. Руді собаки полюватимуть на наших землях, а ми, сховавшись на півночі, лежатимемо, поки їм заманеться залишити наші землі. Вони — собаки, цуценята руді, жовтопузі, бездомні, з вовною між пальцями! В них буває по шестеро — восьмеро щенят за раз, як у Чукаї, маленької прудкої пацючихи. Звісно, нам, Вільному Племені, треба втікати від рудих собак і просити у племен півночі дозволу харчуватися падлом. Ви ж знаєте приказку: «На півночі черви, на півдні воші». А ми — Джунглі. Вибирайте ж, вибирайте. Це славне полювання! За Зграю, за всю Зграю, за вовчиць і вовченят у лігві і на волі, за подругу, яка гонить лань, і за найменше дитинча в печері — ми приймемо бій!

Зграя відповіла хлопцеві дружним голосним гавканням, що пролунало серед ночі, ніби тріск падаючого дерева.

— Ми приймаємо бій! — кричали всі.

— Залиштесь з ними, — сказав Мауглі четвірці. — Нам знадобиться кожен зуб. Фао й Акела повинні все приготувати до битви. Я йду рахувати собак.

— Це смерть! — підвівшись, крикнув Вонтола. — Що може вдіяти цей Безволосий проти рудих собак? Пам'ятайте, навіть Смугастий…

— Ти й справді відступник, — крикнув Мауглі. — Але ми поговоримо, коли переб'ємо собак. Доброго полювання?

Мауглі помчав у темряву і, збуджений, нестримний, не дуже придивлявся під ноги. І тому цілком природно, що хлопець простягся на повний зріст, налетівши на величезні кільця Каа саме тоді, коли пітон лежав біля річки і підстерігав оленя.

— Ксссша, — прошипів сердито Каа, — хіба до лиця мешканцям Джунглів тупотіти і бігати під час нічного полювання, коли так славно підходить дичина?

— Моя провина, — промовив Мауглі, підводячись. — Я шукав тебе, Пласкоголовий. Та щоразу, як тільки ми зустрічаємось, ти все товстієш і стаєш довший на цілу мою руку. Тобі немає рівного в Джунглях, ти — наймудріший, найстаріший, найсильніший і найпрекрасніший а усіх, Каа.

— Але куди веде цей слід? — Голос пітона став люб'язніший. — І місяця не минуло, як тут була невеличка Людина з ножем. Вона шпурляла камінцями мені в голову і називала паскудною лісовою кишкою тільки за те, що я спав на відкритому місці.

— Так, і розганяв оленів на всі чотири сторони, коли полював Мауглі. А цей Пласкоголовий зовсім оглух і не чув, як йому свистіли, щоб він звільнив стежку для оленів, — відповідав спокійно Мауглі, вмощуючись між кільцями.

— Зараз та ж саме Людина приходить з ласкавими, добрими словами до Пласкоголового і каже, що він, Пласкоголовий, — наймудріший, найсильніший і найпрекрасніший у світі: цей самий Пласкоголовий вірить і влаштовує місцину для того, хто шпурляв у нього камінцями. Що ж, зручно тобі? А чи Багіра дала б тобі таке славне місце для відпочинку?

Як і завжди, Каа зробив із себе щось на зразок гамака для Мауглі. Хлопець простягнув у темряві руку і, обнявши гнучку, наче канат, шию пітона, схилив голову Каа собі на плече, а сам розповів пітону все, що трапилося цієї ночі в Джунглях.

— Можливо, я й справді мудрий, — озвався нарешті Каа, — але що глухий, то глухий. Інакше я почув би фіал. Тож не дивно, що хвилюються всі травоїдні. А скільки собак?

— Я ще не бачив. Я пустився бігом до тебе. Ти старіший від Хаті. Але ж, Каа, — хлопець аж завертівся з радості, — яке славне полювання буде! Мало хто з нас побачить завтрашній місяць.

— Хіба ти братимеш участь у битві? Пам'ятай, ти — Людина, і не забувай, яка Зграя тебе вигнала. Хай вовки зустрінуть собак. Ти — Людина.

— Торішні горіхи цього року стали чорною землею, — скаказ Мауглі. — Це правда, що я — Людина, але в душі я сказав собі цієї ночі, що я — вовк. І закликав у свідки річку і дерева, Я з Вільного Племені, Каа, поки руді собаки залишать наші місця.

— Вільне Плем'я, — буркнув пітон. — Вільні злодії! І ти зв'язав себе смертельним вузлом на честь померлих вовків! Недобре це полювання.

— Я ж поклявся. Про це знають дерева і річка. Поки руді собаки в наших місцях, моє слово не повернеться до мене.

— Ссшш! Це змінює всі сліди. Я хотів взяти тебе з собою в північні болота. Але Слово, якщо його дала навіть маленька гола Людина, залишається Словом. Тепер я, Каа, говорю…

— Подумай добре, Пласкоголовий, перш ніж зв'язати себе смертельним вузлом. Мені не треба твого Слова, бо я знаю…

— Гаразд, — промовив Каа. — Я не дам Слова. Але що ти вирішив робити, коли прийдуть руді собаки?

— Вони повинні перепливти Вайнгунгу. І я з ножем в руках зустріну їх на мілкому, а за мною була б Зграя. І там ножем і зубами ми змусили б собак повернутися за течією або принаймні остудили б трохи їхні горлянки.

— Повернути дхолей неможливо, та й горлянки в них загарячі, — промовив Каа. — Після цього полювання не буде ані Людини, ані вовченяти, залишаться самі кістки.

— Ала-ла! Помремо, так помремо. А все-таки славне вийде полювання. Але я молодий і бачив мало дощів. У мене ані мудрості, ані сили. Можливо, ти маєш кращий план, Каа?

— Я бачив сотні і сотні дощів. Перш ніж у Хаті виросли молочні ікла, я залишив на землі довгий слід. Присягаюсь Першим Яйцем, я старіший від багатьох дерев, і мені довелось бачити все, що творилося в Джунглях.

— Все ж таки це нове полювання, — відповів Мауглі. — Ще ніколи руді собаки не перетинали наш слід.

— Що є, то вже було. А те, що буде, — лише повернення давно забутого. Посидь спокійно, поки я полічу свої роки.

Цілу годину лежав Мауглі посеред кілець пітона, забавляючись своїм ножем. А в цей час, схиливши непорушну голову на землю, Каа пригадував усе, що він побачив і узнав з того дня, коли виповз із яйця. Світло немовби погасло в очах пітона, і вони здавалися тьмяними опалами. Час від часу Каа кволо ворушив то праворуч, то ліворуч головою, ніби полював уві сні. Мауглі спокійно дрімав, бо він знав, що найкраще діло перед полюванням — це сон, і звик засинати в будь-яку пору дня і ночі.

Згодом Мауглі відчув, що Каа почав рости і ширшати під ним. Величезний пітон роздувався і шипів, ніби меч, що його витягують з сталевих піхов.

— Я бачив усі мертві пори року, — сказав, нарешті, Каа. — І великі дерева, і старих слонів, голі й гостроверхі скелі, ще не порослі мохом. Ти ще живий, малий?

— Недавно зійшов місяць, — озвався хлопець. — Я нічого не розумію…

— Тссс! Я знову Каа. Я знав, що минуло небагато часу. Зараз підемо до річки, і я покажу тобі, як треба боротися проти рудих собак.

Каа обернувся, прямо, як стріла, подався до головного річища Вайнгунги і кинувся у воду трохи вище заводі, де ховалася Скеля Миру. Мауглі пірнув слідом.

— Не пливи. Вилазь мені на спину, Братику. Я попливу швидко.

Мауглі обняв лівою рукою круглу шию Каа, притиснув праву до свого тіла і випростав ноги. І пітон, долаючи течію, поплив так, як умів плавати тільки він один, і струмені збитої води запінилися навколо шиї Мауглі, а ноги хлопця погойдувалися туди й сюди на хвилях, розведених сковзкими боками пітона. На милю вище від Скелі Миру, в ущелині між мармуровими скелями, футів від вісімдесяти до ста заввишки, Вайнгунга звужується, і вода рине поміж безлічі малих і великих каменів, ніби біля водяного млина. Але шумовиння води не збентежило Мауглі. Не було такої води в світі, якої хоча б на мить злякався хлопець. Він дивився на ущелину між скелями і незадоволено принюхувався, бо в повітрі стояв неприємний кисло-солодкий запах, схожий на те, як в жаркий день пахне великий мурашник. Хлопець інстинктивно занурився у воду, та так, що тільки голова виглядала, бо треба ж дихати. Раптом Каа зупинився, двічі обвивши хвостом великий підводний камінь. На одному з своїх кілець пітон тримав хлопця. А вода мчала повз них.

— Це Місце Смерті, — промовив Мауглі. — Навіщо ми припливли сюди?

— Вони сплять, — відповів Каа. — Хаті не зверне з дороги перед Смугастим. Але Хаті й Смугастий стороняться дхолів. А руді собаки, кажуть, не сходять з дороги нікому. А від кого ж утікає Маленьке Плем'я Скель? Скажи мені, повелителю Джунглів, — хто у нас найголовніший?

— Вони, — прошепотів Мауглі. — Це Місце Смерті. Тікаймо звідси.

— Ні, подивись гарненько, не бійся: вони сплять. Все тут так само, як і тоді, коли я був не довший за твою руку.

Потріскані й вивітрені скелі ущелини Вайнгунги від самого початку Джунглів були місцем, де жило Маленьке Плем'я Скель — неспокійні і заклопотані чорні дикі бджоли Індії. І Мауглі добре знав, що всі сліди повертають назад за півмилі від їхньої країни. Століттями жило і роїлося тут Маленьке Плем'я, перелітаючи з однієї скелі на іншу й покриваючи старим воском білий мармур. Дикі бджоли робили свої стільники високо і глибоко в темряві внутрішніх печер, де ні людина, ні звір, ні вода, ні вогонь не могли їх доторкнутися. З обох боків ущелина була чимось завішена, мов чорним мерехтливим оксамитом. І Мауглі, побачивши, що то мільйони сплячих бджіл, сховався у воду. Там видніші й інші брили та гірлянди і ще щось, схоже на висохлі пні на скелі. Це були старі торішні стільники або нові міста диких бджіл вбудовані в затінку ущелини, де ніколи не буває вітру. Ціла гора губчастого перепрілого сміття скотилася і застрягла між деревами й ліанами, що обвили скелі. Прислухаючись, Мауглі не раз чув, як шурхотіли стільники з медом, ковзаючи й падаючи десь у темних галереях; потім до нього доносився шум сердитих крил, похмуро-нудотне капання — кап, кап, кап — розлитого меду, що переливався через край і повільно падав на гілля. На одному березі річки виднілась невеличка обмілина, всього-на-всього п'яти футів завширшки вся засипана мотлохом, що збирався безліччю років. Там валялися мертві бджоли, трутні, сміття, старі стільники, крила злодійкуватих метеликів та жуків, які підкрадалися до меду, — і все це лежало м'якими купами найдрібнішого чорного пилу. Одного різкого запаху було достатньо, щоб злякати кожного, хто не літає і не знає диких бджіл.

Каа плив проти води, поки дістався піщаного берега якраз біля входу в ущелину.

— Ось полювання цього року, — промовив пітон. — Дивись!

На березі лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Мауглі бачив, що ані вовк, ані шакал не чіпали кісток, які так і залишилися в природному положенні.

— Вони зайшли за межу, вони не знали, — прошепотів Мауглі, — і Маленьке Плем'я їх убило. Тікаймо, поки бджоли не прокинулися.

— Маленьке Плем'я не прокинеться до світанку, — відповів Каа. — Зараз я розповім тобі одну історію. Колись, багато-багато дощів тому, загнаний олень, не знаючи Джунглів, забіг сюди з півдня. За ним гналася уся Зграя. Збожеволівши з переляку, олень стрибнув звідси. Розпалена і оскаженіла Зграя також нічого не бачила і побігла за ним. Сонце стояло високо, і диких бджіл зібралося багато; вони розгнівалися. Ті, хто, женучись за оленем, стрибнув у Вайнгунгу, умерли перш, ніж досягли води, а хто не стрибнув, той загинув на скелях. Але олень лишився живий.

— Як же так?

— Бо він біг перший, біг, рятуючи своє життя, і стрибнув, поки дикі бджоли ще не встигли опам'ятатися! Олень уже плив річкою, коли бджоли зібралися убити його. А Зграя, яка гналася за ним, вся загинула під вагою Маленького Племені, розбудженого тупотінням оленя.

— Олень залишився живий? — повільно повторив Мауглі.

— Принаймні він не помер тоді, хоч ніхто сильний тілом не чекав його внизу, щоб винести з води, як один старий, товстий, глухий, жовтий Пласкоголовий чекав би малого…

Так, так, навіть коли б усі руді собаки йшли по його сліду. Ну, що ти вирішив?

Голова Каа лежала на мокрому плечі Мауглі, і його язик дрижав біля вуха хлопця. Після довгого мовчання Мауглі прошепотів:

— Це все одно, що смикати смерть за вуса, але… Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Багато разів я чув це ж саме. Тепер дивись, якщо собаки поженуться за тобою…

— Ах! Звісно, побіжать. Го-го! В мене під язиком зібралось багато колючок, буде чим поколоти їм боки.

— Якщо розлютовані руді собаки поженуться за тобою, не бачачи нічого, крім твоїх плечей, то ті з них, які не вмруть угорі, кинуться у воду тут або нижче… Кинуться, бо Маленьке Плем'я підніметься і накриє їх. А води Вайнгунги — голодні. І у дхолей не буде Каа, який підтримав би їх, і вони потопляться… Уцілілі ж підпливуть до мілини поблизу лігов Сіонійської Зграї. А там їх і схоплять за горло.

— Айяяй! Кращого й бути не може, хіба що випадуть дощі в суху пору року. Значить, лишається тільки одне — бігти й стрибнути. Я дамся дхолям взнаки, і вони побіжать слідом за мною.

— А ти вже обдивився скелі вгорі?

— Ой, ні. Я забув.

— Тож іди подивись. Скелі поточені і вивітрилися, всюди ями. Спіткнешся — і кінець полюванню. Гляди, я залишаю тебе тут. Тільки ради тебе сповіщу Зграю, де підстерігати рудих собак. Сам я не маю нічого спільного з вовками.

Коли Каа хто-небудь не подобався, він виказував до нього таке презирство, яке в Джунглях ніхто не вмів виказати, крім, можливо, Багіри. Пітон поплив за водою. Незабаром напроти скелі він побачив Фао і Акелу, які прислухалися до нічних звуків.

— Хшшш! Собаки, — весело промовив Каа. — Дхолі пливтимуть униз. Якщо ви не перелякаєтесь, то зможете перебити їх на мілині.

— Коли ж вони прийдуть? — спитав Фао.

— А де моє Людське дитинча? — озвався Акела.

— Прийдуть, коли прийдуть, — відповів пітон. — Чекай і дивись. А твоє Людське дитинча, з якого ти взяв Слово і цим самим послав його назустріч Смерті, твоє дитинча зі мною. І якщо хлопець не вмер до цього часу, то тут не твоя вина сива собако! Чекай своїх ворогів і радій, що Людське дитинча і я боремося на твоєму боці.

Каа поплив проти течії і пристав до виступу посеред ущелини, позираючи вгору на обриси стрімчаків. Раптом пітон угледів на тлі зоряного неба голову Мауглі, у повітрі щось прошуміло, і дзвінко сплеснуло об воду тіло, падаючи ногами вперед. Наступної миті Мауглі вже спочивав на в'юнкому тілі пітона Каа.

— Що за стрибок уночі, — промовив спокійно Мауглі. — Я стрибав ради втіхи вдвічі далі. Але там, на скелі, погане місце; низькі кущі і яри, що йдуть глибоко вниз, і в них повно Маленького Племені. Я наскладав один на один великі камені над краями трьох ярів. Як тільки кинусь бігти, звалю ці камені ногами, і Маленьке Плем'я підніметься за мною сердите.

— О людська хитрість, — сказав Каа. — Ти розумний, але Маленьке Плем'я завжди сердите.

— Ні, присмерком всі крилаті деякий час відпочивають! Я бавитимуся з дхолями присмерком, бо вдень руді собаки полюють краще. Вони зараз ідуть по кривавому сліду Вонтоли.

— Чіля не залишить мертвого бика, а дхоль — кривавого сліду, — вставив пітон.

— От і гаразд. Я дам дхолям, як тільки зможу, новий кривавий слід з їхньої власної крові, нагодую рудих собак землею. Зачекаєш мене, поки я повернуся з собаками, Каа?

— А якщо дхолі уб'ють тебе в Джунглях або Маленьке Плем'я закусає тебе раніше, ніж ти стрибнеш у річку?

— Коли настане завтра, ми убиватимемо завтра, — відповів хлопець приказкою Джунглів, потім додав: — Якщо я умру, тоді настане час співати Пісню Смерті. Доброго полювання, Каа!

Мауглі зняв руки з шиї пітона і, немов деревина під час повені, понісся вниз ущелиною, прямуючи до далекого берега, де він знайшов мілину. Хлопець сміявся від задоволення. Найдужче в світі Мауглі любив, як він висловлювався, «смикати смерть за вуса», аби Джунглі відчули, що вік їхній Повелитель. Часто з допомогою Балу хлопчик збирав мед у бджолиних дуплах. І йому було відомо, що Маленьке Плем'я не любить запаху дикого часнику. Хлопець набрав невеликий пучок часнику, зв'язав його ликом і пройшовся по кривавому сліду Вонтоли цілих п'ять миль на південь від лігвищ. Схиливши набік голову, дивився на дерева і посміхався.

«Я був Мауглі-Жабеня, — подумав хлопець. — Мауглі-Вовком я назвав себе сам. Зараз, перш ніж стати Мауглі-Оленем, я мушу побути Мауглі-Мавпою. Нарешті зроблюся Мауглі-Людиною. Ого!» — і він провів пальцем по вісімнадцятидюймовому лезі свого ножа.

Слід Вонтоли, весь у чорних кривавих плямах, вів поміж товстими деревами густого лісу, що милі за дві від Бджоляної Скелі поступово рідшав. Від останнього дерева до низького чагарника на Бджоляній Скелі залишалося миль зо дві відкритого поля, де не сховався б навіть вовк. Швидкою ходою ішов Мауглі попід деревами, міряючи оком відстань від гілки до гілки, іноді вилазив стовбуром і пробував перестрибнути з одного дерева на інше. Нарешті він досяг відкритого місця і, мабуть, з годину пильно вивчав його. Потім повернувся до сліду Вонтоли на те саме місце, звідки зійшов, і виліз на дерево з відвислою гіллякою футів вісім над землею. На міцний сук хлопець повісив пучок часнику і, чекаючи, взявся гострити ніж об підошву своєї ноги.

Незадовго до полудня, коли припекло сонце, Мауглі почув тупотіння ніг, і до нього донісся гидкий запах зграї рудих собак, що вперто бігли по сліду Вонтоли. Коли дивишся на собак зверху, вони здаються вдвоє менші за вовків, але Мауглі знав, які міцні в них лапи і щелепи. Хлопець діждався, поки гостромордий ватажок, нюхаючи слід, порівнявся з деревом, а тоді крикнув:

— Доброго полювання!

Той глянув угору, і всі його товариші зупинилися одноразово з ним — ціла зграя рудих собак з опущеними хвостами, худим задом, важкими плечима і кровожерними пащами. Дхолі — взагалі дуже мовчазне плем'я, і навіть удома, в Декані, вони дуже нечемні. Близько двохсот рудих собак зібралося під деревом. Хлопець бачив, з якою жадобою ватажок обнюхував слід Вонтоли, намагаючись повести всю зграю вперед. Дхолі не повинні поспішати, — а то ще завидна доберуться до лігвищ. І Мауглі вирішив до присмерку затримати зграю під деревом.

— Хто дозволив вам прийти сюди? — запитав хлопець.

— Всі Джунглі — наші Джунглі, — пролунало у відповідь. І дхоль вишкірив білі зуби.

Мауглі глянув униз на собаку, посміхнувся і зацокав точнісінько так, мов Чікаї, деканська пацючиха-стрибунець, даючи цим самим зрозуміти, що він вважає рудих собак не кращими за Чікаї. Вся зграя оточила дерево, а ватажок несамовито загавкав, називаючи хлопця мавпою. Замість відповіді Мауглі витягнув голу ногу і поворушив гладенькими пальцями над самою головою ватажка рудих собак. Цього було досить, щоб несамовито розлютувати зграю, бо тварини з вовною між пальцями не люблять, щоб їм нагадували про це. Мауглі, помітивши, що вожак хоче підплигнути, зразу ж підняв вище ногу і ніжно промовив:

— Собако, рудий собако! Повернись у Декан і їж ящірок. Іди до Чікаї, своїх братів, собако, собако, рудий, рудий собако! У вас вовна між пальцями! — І хлопець удруге поворушив своїми пальцями.

— Злазь сюди, або ми заморимо тебе голодом, безволоса мавпо, — провила зграя, а саме цього й хотів Мауглі. Він розлігся на гілляці, притиснувся щокою до кори, а праву руку залишив вільною. Цілих п'ять хвилин хлопець говорив собакам усе, що він знав і що думав про них, їхні звичаї, манери, про їхніх самок і щенят. А в світі немає нічого злобливішого і колючішого за погордливу мову Джунглів, за слова, якими мешканці гущавин висловлюють своє презирство і гнів. Зваживши все, ви переконаєтесь, що інакше й бути не може. Мауглі і сам говорив Каа, що під язиком у нього є багато колючок, і він навмисно поступово довів рудих собак до того, що ті почали гарчати, потім завили, а ще згодом аж хрипіли, шаленіючи. Дхолі пробували відповісти хлопцеві, та це було рівнозначно тому, коли б вовченя намагалося відповідати розгніваному пітону Каа. Весь цей час Мауглі тримав праву руку зігнутою у лікті, готуючись до дії, а його ноги міцно стискували гілку. Великий бурий вожак кілька разів підплигнув, але Мауглі не поспішав, щоб не схибити. Нарешті лють додала дхолю сили; і він підплигнув угору футів на сім-вісім. Тоді рука хлопця витягнулася, наче голова змії, і так схопила вожака за гриву, що аж гілляка здригнулася під новою вагою. Мауглі мало не звалився на землю, але руки не розціпив. Дюйм за дюймом хлопець підіймав звіра, що висів, немов задушений шакал. Лівою рукою Мауглі дістав ножа, відрізав рудого пухнастого хвоста і шпурнув дхоля на землю. Цього йому було й треба, Мауглі знав, що тепер руді собаки не підуть по сліду Вонтоли, поки не розірвуть його або поки він поб'є їх. Хлопець бачив, як дхолі сідали колом, як посіпувалися їхні стегна, і він зрозумів, що звірі палають жадобою кривавої помсти. Мауглі виліз на вищу гілляку, сів зручніше й заснув.

Минуло три-чотири години, і хлопець прокинувся. Зразу ж полічив зграю. Руді собаки були всі тут — мовчазні, кремезні, сухі, з сталевими очима. Сонце котилося на захід. За півгодини Маленьке Плем'я скель впорається із своєю денною роботою. А вам відомо, що присмерком руді собаки не вміють добре битися.

— Мені не потрібні такі надійні сторожі, — промовив Мауглі, підводячись на гілляці, — однак я запам'ятаю це. Ви справжні дхолі, але, як мені здається, ви занадто схожі один на одного. Тому я не віддам великому ящіркоїдові його хвоста. Ти незадоволений, рудий собако?

— Я сам розпорю тобі живота, — вив вожак, кусаючи стовбур дерева.

— Слухай ти, мудрий деканський пацюк. Тепер з'явиться багато-багато маленьких безхвостих щенят, так, щенят з рудими обрубками, які болітимуть, коли нагріватиметься пісок. Іди додому, рудий собако, і скажи, що мавпа відрізала тобі хвоста. Не хочеш іти? То ходімо зі мною, і я навчу вас розуму.

Мауглі, мов мавпа, перестрибнув на сусіднє дерево, потім на інше і так ще далі. А зграя з піднятими догори головами бігла за ним. Час від часу Мауглі вдавав, ніби падає, і тоді всі руді собаки аж душили один одного, поспішаючи, щоб убити хлопця. Це було рідкісне видовище: хлопець з ножем, що виблискує у промінні передвечірнього сонця, яке пробивалося крізь верхні гілки, а внизу мовчазна зграя рудих псів, ніби охоплена вогнем. Діставшись до останнього дерева. Мауглі взяв часник і старанно натерся; розлютовані руді собаки завили ще дужче.

— Мавпо з вовчим язиком, чи не хочеш ти замести свій слід? — кричали вони. — Дарма, ми підемо за тобою до самої смерті.

— Візьми свій хвіст, — сказав Мауглі, кидаючи назад обрізок. Відчувши запах крові, вся зграя відступила трохи назад.

— Ну, а тепер біжіть до самої смерті!

Мауглі стрибнув з дерева і, раніше ніж собаки збагнули, що він збирається робити, вітром помчав до Бджоляної Скелі.

Руді собаки глухо завили, пустилися невтомним галопом і бігли так, що могли до смерті загнати будь-яку живу істоту. Мауглі знав: дхолі бігають набагато повільніше, ніж вовки, а то він не наважився б перетнути дві милі відкритого поля. Дхолі були переконані, що хлопець будь-що опиниться в їхніх руках, а Мауглі був певен, що з рудими собаками він може бавитися як завгодно. Хлопець над усе старався розпалити собак так, щоб вони не припинили погоню за ним передчасно. Він біг спритно, рівно, вистрибом. Безхвостий вожак біг кроків за п'ять позад Мауглі, а вся зграя, розлючена і засліплена жадобою крові, гналася за ним, розсипавшись на цілу чверть милі. Мауглі на слух дотримувався однакової відстані, зберігаючи сили для гону по Бджоляній Скелі.

Як тільки почало сутеніти, Маленьке Плем'я заснуло, бо в цей час не цвіли навіть пізні квіти. Та коли перші кроки Мауглі глухо зазвучали над підземними галереями, хлопець почув такий шум, ніби задрижала вся земля. Тоді він побіг так, як ще не бігав ніколи в житті, звалив одну, дві, три купки каменів у темні солодкозапашні яри, і до нього долинув гул, схожий на шум моря в печерах; краєм ока Мауглі побачив, як позад нього потемніло повітря, а далеко внизу угледів течію Вайнгунги і там пласку ромбоподібну голову. З усіх сил ногами вперед Мауглі кинувся вниз разом з рудим безхвостим ватажком, що прагнув на льоту куснути плече хлопця, який, задихаючись і торжествуючи, перший опинився в надійному лоні річки. Жодна дика бджола не вкусила Мауглі, бо запах часнику відігнав від нього Маленьке Плем'я на ті кілька секунд, протягом яких він мчав по скелі.

Підвівшись, хлопець відчув, що його підтримують кільця Каа. Зі скель котилися якісь клубки, схожі на суцільні величезні скупчення бджіл, вони падали в річку, ніби шматки свинцю. Але не встигав клубок доторкнутися води, як з нього здіймалися бджоли, а труп дхоля підхоплювала течія і несла вниз. Над головами Мауглі і Каа чулося люте уривчасте гавкання, що стихало в гомоні, схожому на грім, — це шуміли крила Маленького Племені Скель. Деякі дхолі потрапляли в яри, що вели в підземні галереї, і там, поміж поваленими стільниками, хрипіли, борсалися, скреготали зубами; закусавши їх на смерть, бджоли виносили їх важкими хвилями з якого-небудь ходу, що вів до річки, і вони скочувалися по чорних купах сміття. Деякі дхолі пробували дертися на дерева і на кам'янисті виступи, але тут же на них накидалися бджоли. Та більшість рудих собак, оскаженівши від укусів Маленького Племені, стрибали в річку, — а, як говорив Каа, вода Вайнгунги завжди голодна!

Каа міцно тримав Мауглі, поки той віддихався.

— Нам небезпечно залишатися тут, — промовив пітон, — Маленьке Плем'я справді розвоювалося. Ходімо.

Мауглі неквапливо плив за водою і часто пірнав з ножем у руках.

— Тихіше, тихіше, — благав Каа. — Одним зубом не уб'єш сотні, якщо це не зуб кобри. А багато рудих собак миттю кинулися у воду, як тільки побачили, що піднялося Маленьке Плем'я. Ті — не поранені.

— Тим більше роботи для мого ножа. Ай! Як женеться Маленьке Плем'я, — і Мауглі знову пірнув; а в цю мить над водою повисла ціла хмара диких бджіл, які глухо дзижчали і кусали все, що тільки зустрічали.

— Ще ніколи нікого не погубило мовчання, — зауважив Каа (ніяке жало не могло проникнути крізь його луску). — У тебе ціла ніч для полювання. Ач, як вони виють!

Мало не половина рудих собак угледіли, що їхні товариші потрапили в пастку; побачивши це, вони круто повернулися і кинулись у воду там, де ущелина нижчала і переходила в круті береги. Їхні люті крики і погрози «деревній мавпі», яка довела рудих собак до такої ганьби, перепліталися з гавканням і гарчанням дхолей, покараних Маленьким Племенем. Кожен собака розумів, що залишатися на березі — це рівнозначно смерті. І зграя пливла вниз до Плеса Миру. Але навіть туди за нею неслося зле Маленьке Плем'я і гнало рудих собак у воду. До Мауглі долинав голос безхвостого ватажка, який наказував своїм товаришам зупинитися і перебити всіх Сіонійських вовків. Та хлопець не гаяв часу на прислуховування.

— Хтось убиває позад нас у темряві! — вигукнув один собака. — Гляньте, тут закривавлена вода.

Мауглі пірнув, мов видра, потягнув під воду дхоля швидше, ніж той встиг розкрити рот, і темні маслянисті кола розійшлися по воді біля Плеса Миру, а тіло рудого собаки випливло, перевернувшись на бік. Дхолі силкувалися повернутися, але їх збивала течія, дикі бджоли лізли у вічі та вуха, а поклик Сіонійської Зграї усе гучнішав і гучнішав у густому мороці. Знову Мауглі пірнув, і знов дхоль зник під водою, а потім виринув мертвий. І знову в задніх рядах зграї собак знявся переполох. Одні дхолі кричали, що краще вийти на берег, інші вимагали, щоб ватажок вів їх додому, в Декан, а решта гукали Мауглі, щоб він показався і дав себе убити.

— Коли вони ідуть на бій, то вдвоє злішають і голоснішають, — зауважив Каа, — все інше залежить від твоїх братів там… Маленьке Плем'я повертається спати, і я також. Не хочу допомагати вовкам.

Берегом біг триногий вовк. Він вигинав спину і плигав високо вгору, наче бавився з дитинчатами. Це був Вонтола, Відступник. Триногий звір не промовляв жодного слова, граючись у жахливу гру з рудими собаками, що довго побули у воді і ледве пливли. Вовна на них намокла і обважніла. Мокpi хвости розбухли, мов губка. Дхолі до нестями стомилися і з німою тривогою стежили за двома палючими очима, що не відставали від них.

— Це погане полювання, — сказав, нарешті, один дхоль.

— Доброго полювання! — сміливо піднявшись поряд із звіром, відповів Мауглі і встромив ніж під плече дхоля, ударивши з усієї сили, щоб уникнути зубів умираючого.

— Це ти, Людське дитинча? — запитав з берега Вонтола.

— Запитай мертвих, Відступнику, — відповів Мауглі. — Хіба їх не принесло течією?.. Я понабивав їхні собачі роти грязюкою, обдурив їх серед білого дня. А ватажок рудих собак позбувся хвоста. І все-таки дехто з них дістанеться й тобі. Куди їх гнати?

— Я зачекаю, — відповідав Вонтола, — попереду ніч, і я ще їх побачу. Гавкання Сіонійської Зграї лунало все ближче і ближче.

— За Зграю, за всю Зграю ми приймаємо бій! — линуло над річкою.

І закрут річки виніс рудих собак на піски і мілини напроти Сіонійських лігвищ. І тут дхолі зрозуміли свою помилку: їм треба було вибратися з води хоча б на півмилі вище і напасти на вовків по сухому. Але тепер було вже пізно. Весь берег світився палючими очима, і, крім фіала, який не замовкав з самого вечора, ніщо в Джунглях не порушувало тиші. Здавалося, Вонтола просить рудих собак, щоб вони вийшли на берег.

— Поверніться і нападайте! — заволав вожак дхолей.

Вся зграя попрямувала до берега, борсаючись у мілкій воді так, що вся поверхня Вайнгунги побіліла, звирувала, і на ній знялися великі хвилі, схожі на слід від пароплава. Мауглі кинувся у бійку, колов і шматував собак, які, збившись у тісний гурт, хвилею ринули на прибережний пісок.

Почалася запекла битва. Бійці падали, вставали і, задихаючись, то розбігалися, то знову стиналися на мокрому почервонілому піску серед вивернутого коріння і поміж кущів та густої трави. Навіть зараз на кожного вовка припадало по два дхолі. Але вовки билися за своє існування, за Зграю. Дхолі зустріли не самих сухорлявих широков'язих білозубих ловців Зграї. Ні, на бій з рудими собаками вийшли лагіні з дикими очима — вовчиці лігов, які б'ються за своїх дітей. То тут, то там металися вовки-однолітки, оброслі першою м'якою вовною; вони штовхали і смикали дхолів за боки. Ви повинні знати, що вовки хапають за горло і за боки, а руді собаки кусають нижче. Ну і, звісно, у воді, де рудим собакам доводилося задирати голови, вовки були у виграшному становищі, а на березі виходило навпаки. Але як у воді, так і на березі, довгий ніж Мауглі орудував з однаковою спритністю. На допомогу хлопцеві пробилася четвірка. Сірий Брат затиснувся поміж ніг Мауглі, захищаючи його живіт, інші заступали спину і боки. А коли поштовх дхоля, який кидався, виючи, прямо на ножа, збивав Мауглі з ніг, четвірка миттю ставала над хлопцем. Щодо інших, то вони гарячково металися туди й сюди, великий заплутаний клубок рухався справа наліво і зліва направо вздовж берега, повільно крутився й обертався навколо свого власного центра. То тут, то там, ніби водяна бульбашка, серед виру піднімалася купа тіл і вмить розпадалася, підкидаючи чотирьох або п'ятьох пошматованих собак, які намагалися повернути до центру. А там, дивись, який-небудь вовк падав під вагою трьох-чотирьох рудих собак, які, натискаючи на нього, шурхали в піску. В іншому місці, стиснене з усіх боків розлютованими вовками і дхолями, піднімалося над звірами однолітнє вовченя, забите ще на початку бою. І тут же його мати-вовчиця, збожеволіла від тупої, глухої люті, хапала і шматувала якого-небудь рудого собаку. А в самому центрі бою вовк і дхоль, забувши все на світі, билися, аж поки їх розлучали інші, навалюючись хвилями. Одного разу Мауглі пробіг повз Акелу, з обох боків якого теліпалося по рудому собаці, — а третього старий вовк стискав своїми майже беззубими щелепами. Іншим разом хлопець побачив Фао, коли той саме припав зубами до горла дхоля. Рудий собака борсався, але Фао метляв ним, аж поки кинув однолітнім вовченятам, щоб ті добили його. Але в основному битва являла собою дивовижний хаос у темряві: удари, замішання, виття, гавкання і гарчання, куди не глянеш — скрізь смертний бій.

Ніч минала, і запаморочлива кружанина пожвавішала. Руді собаки знесилилися і вже боялися нападати на дужих вовків, і все ж не посміли втікати. Мауглі відчував, що бій наближається до кінця, і він вдовольнявся лише тим, що ранив, не вбиваючи. Посміливішали й однолітні вовченята. Інколи можна було й перепочити. Часто один виблиск ножа Мауглі змушував дхоля відступити.

— М'ясо обгризено до кісток, — задихався пошматований Сірий Брат, стікаючи кров'ю.

— Але кістку треба розтрощити, — промовив Мауглі. — Ов-ва-ва! От як ми робимо в Джунглях! — і закривавлене лезо, мов вогонь, встромилося в боки рудого собаки, на задніх ногах якого лежало тіло вовка, що увіп'явся в дхоля.

— Моя здобич! — зморщивши ніздрі, пирхнув вовк. — Залиш мені.

— Невже твій шлунок ще пустий, Відступнику? — спитав Мауглі.

Страшенно пошматований Вонтола все-таки зібрався з силами і своїми зубами так скував дхоля, що той не міг повернутися, щоб схопити його.

— Присягаюсь биком, що викупив мене, — вигукнув Мауглі, — гірко посміхнувшись, — це Безхвостий! — І справді, то лежав великий бурий ватажок.

— Не велика мудрість убивати дитинчат і лагінь, — філософствував Мауглі, витираючи з обличчя кров, — коли ти ще не убив батька, і я гадаю, що цей батько уб'є тебе.

Один дхоль кинувся на допомогу своєму ватажкові. Та не встиг він доторкнутися зубами Вонтоли, як ніж Мауглі встромився в його шию. І Сірий Брат доконав рудого собаку.

— Так ми робимо в Джунглях, — промовив Мауглі.

Вонтола не сказав ні слова, тільки щелепи його стискалися все дужче й дужче в міру того, як життя залишало ватажка. Дхоль здригнувся, його голова повисла, і він завмер; Вонтола миттю навалився на його труп.

— Годі! Кривавий Борг сплачений, — сказав Мауглі. — Заводь пісню, Вонтоло.

— Він більше не полюватиме, — промовив Сірий Брат. — Та й Акела давно замовк.

— Ми розгризли кістку! — загримів Фао, син Фаони. — Вони втікають! Бийте, бийте рудих собак! О ловці Вільного Племені!

Один за одним тікали дхолі з темного, закривавленого піску в гущавину Джунглів проти води й за водою — руді собаки бігли в усі кінці, де тільки бачили вільну дорогу.

— Борг! Борг! — кричав Мауглі. — Відплатіть! Руді собаки вбили Самотнього Вовка. Не випускайте жодного дхоля!

З ножем у руках хлопець стрілою метнувся до ріки і ширяв кожного собаку, який наважувався наблизитися до води. Раптом з-під купи дев'яти трупів підвелася голова і передні лапи Акели. Мауглі став навколішки поруч з Самотнім Вовком.

— Я ж казав, що це буде моя остання битва, — прошепотів Акела. — Чудова була ловитва. А як ти, Братику?

— Я живий і убив багатьох.

— Гаразд… Я умираю і хотів… хотів би вмерти біля тебе, Братику.

Мауглі поклав страшенно поранену голову Самотнього Вовка собі на коліна і обняв руками його пошматовану шию.

— Давно минули старі дні Шер-Хана і маленького голого Людського дитинчати, яке валялося в пилюці, — закашлявся Акела.

— Ні, ні! Я вовк. Я однієї крові з Вільним Племенем, — закричав Мауглі. — Не від мене залежить те, що я Людина.

— Ти Людина, Братику, вовченятко моє. Ти справжнісінька Людина, а то Зграя втікала б від рудих собак. Я зобов'язаний тобі життям. А сьогодні ти врятував Зграю, так само як колись я врятував тебе. Не забув? Ми розквиталися. Іди до свого племені. Я знов кажу, зінице очей моїх: полювання закінчено, іди до свого племені.

— Ніколи не піду. Я сам полюватиму в Джунглях. Я ж сказав тобі.

— Мине літо, настануть дощі, а після дощів — весна. Іди, поки тебе не вигнали.

— Хто мене вижене?

— Мауглі вижене Мауглі. Іди до свого племені, до людей.

— Коли Мауглі вижене Мауглі, тоді я піду, — відповідав хлопець.

— Тобі тут нічого робити, — промовив Акела. — Зараз я поговорю з своїм племенем. Ти зможеш звести мене на ноги, Братику? Я теж Ватажок Вільного Племені.

Обережно підвів Мауглі Самотнього Вовка на ноги, обнявши його обома руками. Акела глибоко зітхнув і завів Пісню Смерті, яку, вмираючи, співає кожен Вожак Зграї. Пісня звучала голосніше й голосніше, линула далеко за річку, поки, нарешті, пролунали її останні слова: «Доброго полювання!» Акела на мить звільнився з обіймів хлопця, підплигнув у повітря і мертвий упав горілиць на свою останню і найжахливішу здобич.

Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, і нічого не помічав довкола. А нещадні вовчиці добивали останніх рудих собак. Поволі гамір ущух, і закривавлені вовки зібралися порахувати загиблих. П'ятнадцять вовків і шість вовчиць полягли біля річки, а серед тих, що лишилися живі, не було жодного не пораненого. До самого холодного світання сидів Мауглі мовчки. Коли ж Фао тицьнув його своєю закривавленою мордою, хлопець відсунувся, щоб показати задубіле тіло Акели.

— Доброго полювання! — промовив Фао так, ніби Самотній Вовк був ще живий, і, обернувшись через своє закривавлене плече, крикнув:

— Вийте, собаки! Цієї ночі помер Вовк!

Але з усієї зграї, з двохсот бійців-дхолей, рудих собак Декана, які пишалися тим, що ніхто в Джунглях не може їх спинити, жоден не повернувся в Декан, щоб розповісти про свою жахливу поразку.

ПІСНЯ ЧІЛІ

Це друзі мої колишні спочили в пітьмі нічній.

(Чіля! Слухайте Чілю!)

Тепер просвищу я в Джунглях: «Скінчився великий бій!»

(Чіля! Вісники Чілі!)

Я кидав їм з неба слово

про те, де пасеться бик,

Мене ж про недавно забитого звіра

з землі сповіщав їх крик:

Тут закінчився останній слід —

Вони поснули навік…

Джунглі будив їх Ловецький Клич —

І олень чимдуж тікав;

(Чіля! Слухайте Чілю!)

Рвучконестримний, шалений біг —

І олень вже мертвий лежав!

(Чіля! Вісники Чілі!)

Стежкою крались невтомно вони,

Здобич в пітьмі стерегли;

Буйвола грізно наставлені роги

Їх залякать не могли!

Тут закінчився останній слід —

В битві бійці полягли…

Смерть покосила друзів моїх… І тужно і тоскно мені!..

(Чіля! Слухайте Чілю!)

Я славив їх подвиги безліч разів у інші, щасливі дні!

(Чіля! Вісники Чілі!)

Та ось вони мертві… очі запали,

і в крові загуслій роти…

Швидше злітайтесь на поминки друзів,

крилаті мої брати!..

Тут закінчився останній слід —

їм вже сюди не прийти…

Інші цікаві казки

Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!