Мізинчик

Автор: Брати Грімм

Жив на світі бідний селянин. Якось увечері розпалював він вогонь у грубці, а жінка пряла. Ось він і каже:
- Сумно мені, що в нас нема дітей. У нашій хаті так тихо, а по сусідських он як гамірно та весело!
- Атож, - зітхнула жінка, - якби нам хоч однісіньке, хоч завбільшки з мізинчик дитятко, і то б я була рада. Ми б його щиро любили!
І трапилось так, що жінка занедужала, а через сім місяців у неї знайшовся хлопчик. Був він гарненький і здоровенький, тільки невеличкий - завбільшки з палець. Вони й сказали:
- Так і сталося, як ми бажали, є в нас любе дитя.
І назвали хлоп'я Мізинчиком - адже воно було таке малесеньке.
Батько й мати добре годували й доглядали хлопчика, але він не підростав анітрішечки - лишався такий, як і народився. Та оченятка в нього були розумні, і незабаром став він кмітливий і спритний - хоч за що візьметься, в усьому йому щастить.
Одного разу зібрався Мізинчиків батько в ліс нарубати дров та й каже сам до себе:
- От якби хто услід приїхав возом по дрова!
- Таточку, - вигукнув Мізинчик, - я приїду возом, коли вам треба, не забарюсь і на хвилинку!
Батько тільки засміявся:
- Як же ти поїдеш, такий маленький? Ти й віжок у руках не вдержиш.
- Дарма, таточку, хай тільки мама запряже, а я сяду коневі у вухо і гукатиму, куди йому їхати.
- Ну, гаразд, - сказав, усміхнувшися, батько, - чом не спробувати?
Як настав час їхати, мати запрягла коня, посадовила Мізинчика йому в вухо, і почав малючок правувати, гукаючи:
- Вйо, тпру, гаття!
І все йшло у нього як слід, наче в справжнього погонича: віз їхав просто до лісу.
Сталося так, що, коли Мізинчик загукав: «Гаття, гаття!», мимо проходили двоє чужих людей.
- Що воно за мана? - сказав один чоловік . - Їде віз, хтось погукує на коня, а на возі нікого не видно!
- Тут щось непевне, - мовив другий. - Ходімо за цим возом і побачимо, де він зупиниться.
А віз приїхав просто в ліс, якраз до того місця, де Мізинчиків батько рубав дрова. Побачив Мізинчик батька та й гукає до нього:
- Бачиш, таточку, ось я і приїхав возом! Тепер зсади мене.
Батько взяв лівою рукою коня за вуздечку, а правою вийняв з конячого вуха свого синочка, і той хвацько вмостився на соломинці.
Як побачили чужі люди Мізинчика, то з подиву їм аж дух захопило. Тоді один одвів Другого трохи вбік і шепнув йому:
- Слухай, це хлоп'я - справжній скарб для нас! Давай купимо його - будемо показувати по великих містах за гроші.
Підійшли вони до селянина й кажуть:
- Продай нам цього малючка, йому в нас добре житиметься.
- Ні, - відповів батько, - це мій любий синочок, я не продам його ні за які гроші в світі.
А Мізинчик, почувши, що його хочуть купити, виліз по одежі на плече батькові й шепоче йому на вухо:
- Тату, віддай мене їм, я все одно вернуся до вас.
І батько продав його тим двом незнайомцям за добрі гроші.
- Де тебе посадити? - запитали вони малого.
- Посадіть мене собі на бриль, там я гулятиму собі та довкола поглядатиму. Я не впаду відтіль, не бійтесь.
Так вони й зробили. Мізинчик попрощався з батьком, і рушили в дорогу.
Йшли вони, поки стало вечоріти, а тоді хлоп'я каже:
- Зсадіть мене на землю, мені треба надвір.
- Е, залишайся там, - відказав той, на чийому брилі він сидів. - Нічого мені не станеться. Адже буває, що й пташка на бриль капку впустить.
- Ні, - сказав Мізинчик, - так не годиться, я знаю. Зсадіть мене швиденько додолу.
Чоловік зняв з голови бриля і посадив малятко на полі край дороги. А воно стрибнуло поміж груддям сюди-туди, знайшло мишачу нірку і шасть у неї.
- Бувайте здорові, панове, йдіть тепер додому без мене! - гукнуло воно й засміялося.
Ті підбігли до нірки, почали штрикати в неї паличкою, та дарма: Мізинчик залазив усе глибше й глибше, і коли вже зовсім смерклося, мусили чужинці, сердиті, з порожніми гаманцями, йти додому без нього.
А Мізинчик, як помітив, що ті вже пішли, видряпався з нірки. «В полі вже темно, - подумав він, - і поночі йти страшно, ще в'язи скручу або ногу зламаю».
На щастя, він знайшов порожню равликову шкаралупку.
- От добре, - сказав малюк, - маю де спокійно переночувати, - і вліз туди.
Тільки був задрімав, аж чує - йдуть якісь двоє, і один каже:
- Як би це нам у багатого попа гроші вкрасти?
- Я вас навчу! - гукнув Мізинчик.
- Що це? - перелякався злодій. - Наче хтось озвався!
Обидва стали й прислухались. А Мізинчик до них знову:
- Візьміть мене з собою, я вам поможу!
- А де ж ти?
- Шукайте на землі, де чуєте голос, - відповів він.
Нарешті злодії знайшли його і підняли.
- Ах ти ж, горобчику, як же ти нам поможеш? - запитали вони.
- А так, - відказав він. - Я пролізу між ґратами до попівської комори і подаватиму вам надвір усе, що захочете.
- Гаразд,- сказали вони, - побачимо, що з цього вийде.
Ось прийшли до попівського дому, Мізинчик заліз до комори та як закричить на все горло:
- Чи ви хочете забрати все, що тут є? Злодії полякалися і кажуть тихенько:
- Та не кричи так, а то почують!
Але Мізинчик, ніби не зрозумів, кричить знову:
- Ну що вам подавати? Все, що тут є? Той крик розбудив наймичку, що спала в
комірчині. Вона підвелася в ліжку й стала прислухатися. А злодії з переляку відбігли далеченько, та скоро оговталися. Вони подумали: «Це малюк хоче нас подражнити». Вернулися і шепочуть йому:
- Годі жартувати, подавай, що там є.
Та Мізинчик знову закричав, скільки було голосу:
- Я вам усе подам, тільки руки наставляйте!
Тепер наймичка розчула все як слід, схопилася з ліжка та до дверей. Злодії дременули навтікача, наче за ними сто вовків гналось, а наймичка, нікого не побачивши, пішла засвітити світло. Поки вона вернулась із свічкою, Мізинчик вибрався непомітно з комори й шмигнув у повітку на сіно. А наймичка обшукала всі закутки і, не знайшовши нікого, лягла знову спати, певна, що це їй просто примарилось.
Тим часом Мізинчик, умостившись гарненько в сіні, вирішив поспати до ранку, а тоді вже вернутися додому, до тата й мами.
Але йому судилося ще натерпітись біди. Авжеж! Чимало є на світі горя й лиха!
Коли розвиднілось, наймичка встала нагодувати худобу. Найперше вона пішла в повітку, взяла оберемок сіна, а з сіном захопила й бідного Мізинчика.
Він так міцно спав, що й не чув, як його несли з сіном, і прокинувся лише тоді, коли опинився у роті в корови.
- Ой лихо! - скрикнув Мізинчик, - Як же я потрапив у цю сукновальню? - Але швидко здогадався, де він, і став берегтися, щоб не потрапити корові в зуби, бо тоді пропав би. Нарешті йому пощастило прослизнути разом із пережованим сіном у шлунок.
- У цій кімнаті забули зробити віконце, - сказав він, - сюди й сонечко не заглядає, і світла не засвітиш.
І взагалі помешкання Мізинчику не сподобалось, а тут іще в двері напихалося дедалі більше сіна, і бідоласі стало вже зовсім тісно. Нарешті його взяв страх, і він почав щосили кричати:
- Досить мені сіна! Досить мені сіна!
А наймичка саме доїла корову. Почувши, що хтось кричить, а не видно нікого, та ще й кричить тим самим голосом, що й уночі кричало, вона так злякалася, що впала з ослінчика й розлила молоко. А тоді схопилась і щодуху побігла до господаря, репетуючи:
- Ой лишенько, панотче, наша корова заговорила!
- Чи ти не з'їхала з глузду? - мовив піп, а проте сам пішов до хліва подивитися, що там таке сталося.
Та ледве він ступив на поріг, як Мізинчик закричав знову:
- Досить мені сіна! Досить мені сіна! Тепер уже й сам піп злякався - подумав, що в корову вселився злий дух, а тому звелів її зарізати.
Корову зарізали, а шлунок, де сидів Мізинчик, викинули на смітник.
Мізинчик добре намучився, шукаючи виходу, та коли врешті йому пощастило вистромити голову, його спіткало нове лихо: біг мимо голодний вовк, ухопив шлунок і враз проковтнув його.
Але Мізинчик і тут не розгубився. «Нічого, - подумав він, - якось домовлюся з вовком».
І гукнув з вовчого черева:
- Вовчику любенький, я знаю одне місце, де тобі можна добряче поживитись!
- А де ж це? - спитав вовк.
- В отакій і отакій хаті, там є і пироги, й сало, й ковбаса, їж, хоч лусни, тільки треба залізти крізь дірку, в яку помиї виливають.
І точнісінько описав вовкові батькову хату.
Вовка не треба було вмовляти: тієї ж ночі проліз він діркою на кухню, тоді до комори і нажерся так, що мало не луснув. Тоді хотів утекти, але від їжі боки йому так розперло, що він уже не міг пролізти назад тим самим лазом.
Цього й сподівався Мізинчик. Одразу він зчинив страшенний галас у вовчому череві.
- Ану замовкни! - крикнув вовк. - А то людей побудиш!
- Еге, ти нажерся, то хай і я повеселюся, - відповів Мізинчик і знову зарепетував щосили.
Від галасу прокинулися батько й мати, прибігли до комори і зазирнули в щілину. Як побачили вони, що там вовчисько, то батько побіг одразу по сокиру, а мати по косу.
- Стань за мною, - сказав батько матері, увійшовши до комори, - коли я його рубону і не вб'ю, ти косою розпанахай йому черево.
Почув Мізинчик батьків голос і гукнув:
- Таточку, це я тут, я у вовчому череві! Батько як почув, то страшенно зрадів:
- Слава Богу, наша люба дитина знайшлась.
І він звелів жінці поставити косу, щоб не поранити синка. А тоді замахнувся та як рубоне вовка по голові - так той і покотився.
Потім принесли ножа й ножиці, розпороли вовкові черево і витягли малюка.
- Ох, - сказав батько, - як же ми потерпали за тебе!
- Еге, таточку, і я чимало набрався лиха в світі. Добре, хоч зараз на вільне повітря потрапив.
- А де ж ти досі тинявся?
- Ох, татусю, побував я і в мишачій норі, і в коров'ячому шлункові, і в вовчому череві. Тепер я від вас нікуди й на крок не ступлю.
- А ми більш не продамо тебе ні за які скарби в світі, - сказали батько й мати, цілуючи й пригортаючи свого любого Мізинчика.
Дали йому їсти й пити і справили нове вбрання, бо старе геть зносилося в мандрах.

Брати Грімм

Брати Грімм - (нім. Die Gebrüder Grimm, Якоб і Вільгельм Грімми) — німецькі вчені, представники Гейдельберзької школи, які найбільш відомі за публікацію збірок казок і їхніми працями в галузі мовознавства, що стосуються зміни звучання слів з плином часу (Закон Грімм). Вони є одними з найвідоміших казкарів Європи.

Інші цікаві казки

Рейтинг@Mail.ru Всі тексти взяті з відкритих джерел і викладені на сайті для некомерційного використання! Всі права на тексти належать тільки їх правовласникам!